Про найпоширенішу помилку батьків і способи її виправлення. Поки не пізно:
Вчора був найважчий день у моєму житті! Так бoляче мені не було ніколи – ні в дитинстві, ні в дорослому житті.
Ми з молодшою дочкою Танькою гуляли, а потім займалися домашніми справами. Прийшла зі школи Міланка, трохи пізніше з саду дві середні. Все було як завжди.
До вечора дівчата чомусь посварилися, розкричалися, я «гаркнула», щоб заспокоїлися. Загалом, звичайна історія.
Повернувся з роботи чоловік, всіх помирив, обігрів (це він вміє). Дівчата розповіли йому свої маленькі біди, образи. І все відразу забулося. І знову любов, сміх, ігри.
Тільки старша, Міланка, була весь час якась дуже сумна. Дивилася на мене своїми сумними очима і наче щось хотіла сказати.
«Міланко, ти хочеш зі мною поговорити?» – запитала я. «Так, мамо!»
Ми закрилися в кімнаті. Сидимо – мовчимо. Тільки бачу, очі її наповнюються сльозами. «Ну, говори, донечко, не мовчи…»
І Міланка заговорила… «Мамо, ти знаєш, я дуже тебе люблю… Але ось зараз ти була не права… Адже я можу сказати, що ти була не права?» – «Можеш, Міланко!»
«Ми з дівчатками посварилися, ти сказала, щоб ми «швидко припинили і пішли з кухні», але навіть не запитала, що трапилося. А я просила їх, щоб ми разом тобі допомогли, поприбирати. А вони розбешкетувалися. Я так засмутилася! І так хотіла, щоб ти мене обняла! А ти розсердилася».
Я притиснула до себе дочку. «Пробач мене, Міланко!»
А вона все говорила. Говорила… Те, що я ніколи не знала. Про що просто не думала. Хоча вважала, що у нас з нею близькі, довірчі відносини.
Вона говорила і як ніби випліскувала все, що накопичувалося роками в її ніжній душі, всю ту біль, яку я, мати, шалено її люблячи, їй завдала.
Говорила про якесь каченя, якого довго і старанно вирізала в п’ять років і хотіла мені подарувати, щоб порадувати. А я вилаяла її за розкидані всюди обрізки паперу і клей на підлозі. Виявилося, вона ще довго спала з ним під подушкою і сумувала, що вони з каченям мамі не потрібні.
Казала, що коли народилася Соня, вона теж хотіла стати знову маленькою. Тому що я весь час проводжу з малятком. Що хотіла, щоб і її весь час брали на руки і цілували в головку… І навіть стала намагатися «сюсюкати» «як малюки»… А я їй суворо: «Не кривлявся!»
Казала, як її хтось образив в школі, і вона дуже хотіла зі мною поговорити, пoплaкaтися. А я була чимось зайнята і відмахнулася: «Потім!»
Як зробила на праці красиву річ і мчала додому мені її подарувати, а я вилаяла її за оцінку. І виріб так і залишилася валятися в портфелі.
Казала, що я дуже гарна, але запальна. І вона часто залазить до себе на другий поверх ліжка і уявляє, як було б добре, якби я завжди була спокійна, ласкава. А ще мріє, щоб ми сіли всією сім’єю і наліпили пиріжків. І нехай вся кухня буде в борошні і тісті, зате як весело.
І як їй бoляче, коли ми з татом іноді сваримося через дурниці: «Адже ви такі хороші, так любите один одного… Ніколи, чуєте, ніколи не сваріться!»
І багато всього говорила… А я сиділа, слухала … І тепер вже у мене сльози котилися градом.
«Мамочко, ти не образилася, що я тобі це розказала?..»
Ні, донечко моя улюблена, я не образилася. Мені просто бoляче. Бoляче за те, що я так швидко забула себе – в дитинстві.
Як я сама плaкaлa, що батьки постійно працюють і не мають часу мене вислухати. І я ночами виплaкувaлa свої біди плюшевій собаці Біму.
Як років в шість хотіла зробити подарунок батькам на Новий рік і склеїла з картону будиночок. Радісно помчала до них в кімнату подарувати, а у них були якісь проблеми і вони випровадили мене: «Потім! Іди, заберися з кімнати! » І як я ридала в обнімку з цим будиночком.
Як я ревіла через щось, а мені говорили: «Припини зараз же! Це дурниця!” А для мене це не було дурницею, розумієте?!
І я обіцяла собі, що зі своїми дітьми у мене буде все зовсім по-іншому. Усе! По іншому!
Як же ми, батьки, все швидко забуваємо! Якими важливими, розумними, строгими ми стаємо. Якими черствими! І як ми ранимо наших дітей тим же, чим ранили нас часом наші батьки – випадково, не подумавши. Чому ми перестаємо розуміти, що те, що не важливо для нас, може бути важливо нашим діткам? Чому ми не чуємо їх?
Міланко, мила! Ти виросла! Тобі цілих десять років! Ти вже бачиш мене не як «прекрасний світ», як бачать маму малюки. Ти бачиш мене такою, яка я є, з усіма моїми недоліками! Спасибі тобі за це! Тепер мені потрібно вчитися бути мамою дорослих дітей…
Ми довго сиділи з дочкою, обнявшись, розповідали один одному про себе… плaкaли… Весь вечір проревіла.
Так! Це був найважчий день у моєму житті. І одночасно прекрасний! День нового життя, в якому я постараюся ЧУТИ вас, мої дорогоцінні дівчата.
На ніч я перехрестила їх, поцілувала в чоло. «Прости мене, Міланко!» – шепнула я старшій. «Мамочко, я так тебе люблю!» – сказала вона крізь сон.
Шукайте деталі в групі Facebook