7 вересня, без перебільшення, – особливий для України день. День, коли відбувся обмін утримуваних осіб між Україною та Росією. Десятки стрімів, включення журналістів, червоні стрічки новин. Все майже як у шпигунських фільмах: вилітають два літака, один – з України в Росію, інший – з Росії в Україну. У фіналі – 35 українців повертаються додому. Росія ж отримала своїх убивць і зрадників.
Спогади про таран українських суден у Керченській протоці
Серед повернених – 24 моряки, які наприкінці листопада 2018 року були захоплені росіянами, коли проходили Керченську протоку. Тоді таранили, обстріляли і зрештою захопили три плавзасоби ВМС України: катери “Бердянськ”, “Нікополь” і буксир “Яни Капу”.
Тепер, коли моряки вдома, трохи легше переглядати ті кадри. Тож, давайте разом згадаємо, як це було.
А кого ми віддали їм? Було б справедливо, коли б наших моряків Росія відпустила без обмінів, на підставі рішення міжнародного трибуналу ООН – так, як і належить. Але справедливість та Росія – ці два слова в одному реченні поруч стояти не можуть.
Пізніше BBC з посиланням на власні джерела опублікувала списки тих, кого віддала Україна. Це російські та українські громадяни, яких судили за різні кримінальні злочини.
Серед переданих Росії:
головред “РИА Новости-Украина” Кирило Вишинський;
фігурант справи про збиття MH17 Володимир Цемах – той самий Цемах, якого наші спецслужби вивезли з підконтрольних бойовикам територій. Під час тієї операції загинув наш розвідник Олександр Колодяжний;
також серед переданих Росії в рамках обміну злочинців – учасники подій 2 травня 2014 року в Одесі та ті, хто воював на Донбасі.
Тож ми отримали наших співвітчизників, а Росія – своїх убивць, зрадників, терористів та підривників. Як зустрічали одних і інших, ви вже бачили і, думаю, саме це якнайкраще демонструє різницю між нами. Ми не кидаємо своїх напризволяще, цінуємо життя кожного українця, а Росія навпаки – не ставить життя людей на чільне місце.
Зазирнемо трохи у минуле: дуже показовим для мене був обмін Надії Савченко на російських військових Дорофєєва і Алєксандрова. Нині Савченко ходить собі спокійно, ніхто її не чіпає, спецслужби не мають на меті заткнути їй рота і так далі. А от що із Дорофєєвим і Александровим? Цими російськими спецпризначенцями? Видання “Новое Время”, ТСН і ще низка інших медіа пишуть про те, що є висока вірогідність, що їх обох вже немає в живих. Проте достовірної інформації про це ми не маємо, власне, як і відомостей про те, що вони живі.
До чого я все це кажу? Знову повторюсь, кожне життя для нас важливе – без винятків і варіантів, а от у сусідів наших із цим не склалось. Не цінують там своїх же. І, по-моєму, це – найкраща демонстрація намірів і позиції країни. Що того, хто в цій війні вирішить попрацювати на Росію, найімовірніше чекає сумний фінал.
Але точно не буде так, як в Україні: ані великих прес-конференцій, ані усмішок звичайних перехожих, ані сплати вашого рахунку в закладі, бо впізнали і таким чином просто хочуть привітати або подякувати, ані обіймів чи теплих аплодисментів. Все це можливо тільки, якщо ти – Українець.
Шукайте деталі в групі Facebook