Російське керівництво запустило ланцюг вбивств, кінця і краю яким не видно.
Кажуть, Андрій Карлов, російський посол в Туреччині, був чудовою людиною і класним фахівцем – жарт чи, з 1976 року на дипслужби. Коли Росія з Туреччиною посварилися восени 2015 року, він не втратив поваги турецьких колег і намагався, де міг, мирити сторони. Пропонував, наприклад, турецьким бізнесменам підключатися до будівництва керченського моста.
Підполковник Олег Пєшков був відмінним льотчиком вищої кваліфікації – снайпер, тільки покажіть мета. Це через те, що 24 листопада 2015 року турецький винищувач збив його Су-24, Росія і Туреччина на півроку посварилися. Пєшкова тоді розстріляли в повітрі після катапультування. Напарник врятувався.
З пасажирського “Аеробуса”, що летів 31 жовтня 2015 року чартерним рейсом з Шарм-ель-Шейха в Санкт-Петербург, ніхто з 224 людей на борту, включаючи 25 дітей, врятуватися не мав шансу. На великій висоті спрацював вибуховий пристрій, закладений в багажний відсік ісламістами, які мстилися Росії за участь у сирійській війні на боці президента Асада.
Перше відрядження з Сирії для медсестер Галини Михайлової і Надії Дураченко закінчилася добре. З другої вони не повернулися. 5 грудня 2016 року їхня мобільний госпіталь в Алеппо потрапив під обстріл.
Зараз, обговорюючи вбивство російського посла, кажуть, що вбивати послів в цивілізованому суспільстві – дикість. Вірно кажуть. Тільки в цивілізованому суспільстві взагалі вбивати – дикість, а нецивілізованому наплювати, посол ти або нетямущий дитина, “навмисне присипаний пилом”, за словами іншого, поки живого російського посла.
“Путін буде мстити за Карлова. Росія готує труни. Для своїх. Така концепція російської величі: не жити самим і вмирати, не даючи жити іншим”
Чи є різниця між смертями посла, льотчика, медсестер і пасажирів-туристів? Звичайно є. Льотчик сам убивав і припускав, що може бути убитий, хоча послала його на війну країна запевняла, що ніхто не зважиться стріляти в російського і все буде схоже на навчання. Медсестри нікого не вбивали, але розуміли, що ризикують не повернутися з Алеппо. Посол навряд чи відчував себе мішенню: Анкара, незважаючи на регулярні теракти, мирне місто. І взагалі ні про що таке не думали відпускники на борту авіалайнера, чудово провели час на березі Червоного моря.
Об’єднує цих різних людей, крім трагічного кінця, то, що їх угораздило бути громадянами нинішньої Росії, яка запросто вбиває інших, без особливої рефлексії. З Кремля видніше. І тому не дивує їх загибель: на смерть відповідають смертю. Сильніше ризикують ті, хто вбиває сам або знаходиться в зоні, де Росія вбиває, а також ті, хто офіційно представляє країну-вбивцю. Відмовся посол від роботи на державу, де дипломатичною мовою стала нахабна феня, був би живий. Відмовилися б військовий льотчик і медсестри летіти в далеку Сирію, раптово якогось риса стала предметом російських турбот, обійшлося б без похорону на батьківщині. Тільки туристи з дітьми навіть не розуміли, що можуть стати цілями. Так що немає ніякої гарантії безпеки і у інших росіян. А доля рейсу MH-17 підказує, що в світі, де є така Росія, ризикують просто все.
Краще за інших захищений від замахів той, хто перетворив Росію в країну-вбивцю, – Путіна стережуть вдень і вночі. Він залишається чи не головною цінністю для тих росіян, хто ще буде убитий з його легкої руки. А будуть побиті багато, адже кожна нова смерть ніби виправдовує попередні і кличе нові. Путін буде мстити за Карлова. Росія готує труни. Для своїх. Така концепція російської величі: не жити самим і вмирати, не даючи жити іншим. Найстрашніше в тому, що путінським підданим все це, здається, подобається.
Шукайте деталі в групі Facebook