Затерта фраза з молодості “в 40 років життя тільки починається” викликала, із зрозумілих причин, посмішку. Ну, яке там життя, якщо це вже кінець. Зараз, коли я переступила 50-річний рубіж, вона знову викликає посмішку.
Тепер я знаю, що життя починається тоді, коли ти цього серйозно захочеш. І у 40, і в 50, і в 60, та і в 70, гадаю. І це не теоретичне міркування “на тему”, а особистий досвід, що надає право так говорити.
У 45 років я круто змінила свою долю, розпочавши її з чистої сторінки.
Якби мене не заклав хлопчина-заступник під час мого бурхливого роману з майбутнім чоловіком-італійцем (а інших романів з італійцями не буває), хто знає, як склалося б моє подальше життя.
В результаті підкилимної гри спритного хлопчиська я опинилася на вулиці, без улюбленої роботи і з неоплаченим банківським кредитом.
Коли б не ця обставина, я б ще довго сумнівалася – чи приймати мені пропозицію вийти заміж. Швидше за все, наш роман зійшов би нанівець, як це буває, коли людей розділяють тисячі кілометрів і страх змінити звичне життя. Погодьтеся, в 45 років поміняти країну, мову, залишити нехай вже дорослого, але єдиного сина дуже важко.
Спасибі тобі, Іллє, адже здійснюючи такі підлість, ти, сам того не бажаючи дав мені можливість прожити фантастичні 10 років в найпрекраснішій на світі країні, що навчила мене іншого погляду на життя і іншого відношенню до віку. Вона подарувала мені почуття свободи і щастя займатися тим, про що я навіть не мріяла.
В Україні така можливість, як правило, з’являється після виходу на пенсію. Поки ти вчишся, заробляєш на квартиру, піднімаєш на ноги дітей, робиш кар’єру, ніколи думати про втрачені можливості. А потім, коли вже не треба віддавати свій час працедавцеві, нарешті можна здійснити свою давню мрію – навчитися грати на гітарі або брати уроки вокалу, або малювати аквареллю.
Шанс цей дається, та не усі ним користуються. Для більшості вихід на пенсію – це катастрофа під назвою “Вітаю, старосте”! Особливо, це стосується жінок.
Давайте подивимося на відношення до віку в Україні та Італії.
Італійці про нього не думають – крапка.
В першу чергу це пов’язано з тим, що тривалість життя в Італії довша. На заслужений відпочинок тут йдуть набагато пізніше, ніж в Україні. Безглуздо розлучатися з класним фахівцем тільки тому, що йому виповнилося 70 років. Його досвід використовують стільки, скільки сама людина побажає. Тому італійці не чекають виходу на пенсію, щоб робити те, що їм хочеться.
Коли це ще буде! Вони живуть “тут і зараз”.
Хочеться ганяти на мотоциклі – ганяють, нехай хоч 100 років минуло.
Не вийшло стати професійним співаком – співатимуть у вільний від роботи час, ввечері.
Один мій знайомий, інженер на пенсії, що давно переступив 70-річний рубіж, так грає по четвергах в одному з барів джазові композиції, що послухати його приїжджають з сусіднього містечка.
Люди живуть на повну силу, не ставлячи собі ніяких обмежень. І працюють для того, щоб жити, а не живуть, для того, щоб працювати.
Ні за які гроші італієць не стане працювати в неділю або допізна увечері, коли у нього стільки інших інтересів. О 19:30 вулиці порожні. Вечір італійці присвячують вечері в колі сім’ї або друзів. І це традиція, якої свято дотримуються та бережливо зберігають.
Адже сім’я, діти, друзі – це найважливіше в житті.
В Україні робота часто замінює людині особисте життя, якщо ти втрачаєш її – це дорівнює катастрофі не тільки у фінансовому плані. Втратити роботу в передпенсійному віці – майже те ж саме, що втратити сенс життя. Тому за неї тримаються зубами.
Що очікує, наприклад, жінку в нашій країні, після виходу на пенсію? Для більшості стежина передбачувана до сліз.
Тим щасливим, які мають маленьких онуків, цілорічна зайнятість забезпечена. Виховуй діток, бабусю!
Дачницям – сезонна розвага з сапкою в руках.
У вільний час влаштовуйся зручно на канапі біля телевізора, на тебе чекають серіали!
На щастя, є й інші жінки, які розуміють, що прийшов довгоочікуваний момент, коли можна нарешті подумати про себе. І вони з задоволенням поринають у йогу, плавання, не пропускають жодного вернісажу і в курсі всіх світських подій в місті. І їх кількість поступово зростає.
Найчастіше це роблять ті, хто мав чи має можливість подорожувати по світу і бачить інший спосіб життя.
Ось, наприклад, італійки, обожнюючи онуків, ніколи не будуть з ними сидіти. Вони із задоволенням візьмуть дитину, але тільки на кілька годин – погратися, погуляти, з’їсти разом морозива.
У італійської бабусі власне насичена і активне життя. Своїх дітей вона виховала, а внуки – не її турбота. Зрештою, є дитячий садок або няньки.
У неї інші плани – випити кави з подружками, шопінг, перукар, до якого вона ходить, як мінімум, раз на тиждень. Іноді, щоб просто помити голову і укласти волосся. А ще – щотижнева вечеря з друзями в улюбленому ресторані у п`ятницю, до якої потрібно відповідно виглядати.
Італійка, насамперед, думає про ідеальний манікюр, педикюр і зачіску. Все інше почекає.
При цьому вона зовсім не ледащо, як вам можливо здалося, а класна господиня, у якої щодня о 13:00 за накритим столом обідає вся сім’я. А ще є щотижневий недільний обід, на який збираються двоюрідні і троюрідні родичі вкупі з літніми тітоньками. Підготовка до нього нагадує приготування весільного столу.
Втомившись від прийому гостей, ввечері вона може вільно піти і відпочити в улюбленому барі. Сама. І ніхто не буде дивитися на неї осудливо, підозрюючи в чомусь непристойному.
Та й не буде вона міркувати про те, хто і що про неї подумає. Живе так, як хоче і робить те, що вважає за потрібне.
Вона купує одяг, не думаючи про довжину спідниці або про те, що руки з віком краще прикривати. Головне, що їй подобається, а якщо вам ні – це ваші проблеми.
Почуття впевненості в італійок величезне і цьому є прості пояснення. Перше – наявність навколо чоловіків різного віку, адже в Італії їх навіть більше, ніж жінок. Тому не потрібно зі шкіри пнутися, домагаючись чоловічої уваги. І друге. Навіть найбільш некрасиву дівчинку виховують в абсолютному обожнюванні. У дорослому житті у неї не виникає сумнівів у тому, що вона єдина і неповторна.
А куди ввечері може вийти доросла жінка в Україні, особливо, якщо вона самотня?
В ресторан? Бар? Нічний клуб?
Ну, хіба що в клуб знайомств «для тих, кому за…». Без чоловіка в нас жінка ввечері може тільки вигуляти собаку.
Їй і в голову не приходить, що можна, наприклад, піти танцювати.
І річ не тільки в тому, що в Украіні немає відведених для танців місць. Адже їх немає якраз тому, що туди ніхто не ходить.
Знаєте, що я найчастіше чую від своїх співвітчизниць у відповідь на пропозицію піти в школу танців замість того, щоб розгадувати вечорами кросворди або вишивати хрестиком?
«У моєму віці йти на танці просто непристойно. Не буду я смішити людей». Або «Я ЦЕ ніколи не одягну, в моєму віці ЦЕ не носять!» І «В моєму віці ТАК не можна!»
Коли я розповідаю про це італійським приятелькам, на мене дивляться з нерозумінням.
«Не можна?»
«А чому?»
«Хто це придумав?»
І дійсно хто?
Адже це дуже вдалий час – піти вчитися танцювати вальс або танго. Або сальсу з бачатою.
Адже це ще й шанс знайти нових друзів, а може, і чоловіка, хтозна.
До речі, проведене американцями дослідження на тему хвороби Альцгеймера несподівано показало, що найвірніший шлях до збереження ясності мозку і профілактики цього захворювання – танці. Тому дорослим людям, щоб зберегти здорову голову, необхідно танцювати. Особливо, після 70 років.
Ви замислювалися над тим, чому в Україні жінки одягають на роботу неналежні для офісу варіанти одягу, призначені для виходу? Та тому, що їх більше немає куди одягнути.
А якщо попереду підготовка до майбутнього танцювального виходу?! Та ще два-три рази на тиждень? Тут ніяких суконь не вистачить.
Насамперед, заходячи в магазин, будеш звертати увагу на вішалки з вечірніми аутфітами.
І я буду любити Італію до кінця мого життя, тому що тут здійснилася давня мрія – навчитися танцювати вальс, танго, латиноамериканські танці. Бо тут танцюють всі, незалежно від віку. Коли вперше я абсолютно випадково потрапила в переповнений танцювальний зал на 300 місць і побачила, як італійці, яким далеко за 60, танцюють фокстрот і рок-н-рол, це було, як грім серед ясного неба. А чому я досі не танцюю?
Бігом на пошуки найближчої школи бальних танців!
А хочете, можете сміливо йти на молодіжну дискотеку в стилі 60-х, якщо вам подобається музика цього періоду, і ніхто на вас не буде дивитися косо.
До відома: «старими» тут називають тих, хто переступив межу в 80 років, всі інші – «дорослі».
І ще один вагомий аргумент. В Україні брати уроки бальних танців набагато дешевше, ніж в Італії. Я ніколи не пропускаю можливість відшліфувати техніку, коли буваю вдома.
Не пропускайте такої можливості – йдіть вчитися танцювати. Хтозна, куди вас приведе ця дорога.
Є ще одна річ, якої варто повчитися в італійців. Вони схиблені на здоров’ї і, можливо, саме тому живуть довго.
90-річних людей в доброму здоров‘ї – хоч греблю гати.
Біологічно чисті натуральні продукти, біг вранці, спортзал, велосипед замість машини, все це – атрибути повсякденного життя. Ті, хто не можуть бігати, ходять з палицями, займаючись скандинавської ходьбою.
У вихідні дні на дорогах витягуються низки велосипедистів далеко не юного віку, які подорожують в сусіднє місто для огляду місцевих визначних пам’яток. Половина з них – жінки.
При цьому італійці люблять смачно і багато поїсти. Я їх розумію і поділяю це захоплення, адже італійська кухня – найсмачніша в світі.
Тепер я знаю секрет, як їсти дивовижну італійську пасту і не гладшати. Поділюся з вами. Її потрібно їсти тільки на обід і ніколи на вечерю.
Тут прийнято раз на півроку здавати аналізи, а потім відвідати свого лікаря. Переконавшись, що все добре і приводу для занепокоєння немає, з полегшенням зітхнути. І одразу почати телефонувати рідним і друзям, щоб повідомити про те, що з тобою все гаразд.
Це норма життя – турбота про себе і своє здоров’я і одночасно турбота про близьких людей. Адже, захворівши, ти створиш проблеми, за тобою доведеться доглядати. Навіщо ускладнювати їм життя.
А як справи з цим в Україні?
Українець з доброї волі до лікаря не піде. Тільки, якщо вже дуже припече.
Терпітиме до останнього, кажучи: «Я не маю часу по лікарнях ходити! Не люблю я лікарів! »Та ще й образиться, немов розмова зачепила непристойну тему.
А про профілактику й мови немає.
«Я що хворий? Навіщо мені йти в лікарню?»
Особливо цим грішать чоловіки і раніше помирають, адже іноді звернення до лікаря буває запізнілим.
Забудьте слово «завтра» щодо відношення до свого здоров’я і життя.
Інтернет-жарт про те, що завтра немає, коли не прокинешся, завжди сьогодні, за своєю суттю правильний.
Ми живемо в полоні колись і кимось нав’язаних стереотипів. Саме час розлучатися з ними.
І починати жити зараз. Скільки б років не було за плечима.
До речі, моїй подрузі, тій самій, що чотири дні з семи танцює на танцювальному паркеті, 65 років.
Шукайте деталі в групі Facebook