— Чого ми так живемо мамо? — питала я колись. — Чи чого злого комусь заподіяли, що Бог нас не любить? — Гріх так казати» — відповідала мати, — Живемо, як живемо, бо маємо те, що заслужили. Але ти молода, красива, маєш усі шанси знайти гарного чоловіка і заробити грошей.
— Цікаво, де вони, ті шанси мої?
За колишнього однокласника Володьку вийшла не з любові, а з відчаю. Кохала іншого, він мене покинув. Хай там як, але Володя мене любить, у нас все буде добре! Через два роки народила двійнят: Станіслава й Софію. Грошей бракувало, діти народилися слабкими. Згодом Володя почав заглядати в чарчину, бив мене.
Проживши у шлюбі якихось п’ять років, я овдовіла: п’яного Володимира збила вантажівка. На сльози чи жалобу в мене не було часу, бо тоді я була мати двох трирічних дітей.
Закінчивши інститут з відзнакою, рік не могла знайти роботи, крім як торгувати на базарі. Односельці сміялися: “Вчена професорами, а разом з невченими одним товаром торгує”. Ті їх слова озивалися болем у душі, але я не зважала, не так просто мене зламати. Батько що раз більше запивав, мати не давала собі р ади зі всім.
Всі наші біди, як здавалось мені тоді, були через нашу бідність. Моя подруга Надія збиралася закордон, і я також вирішила випробувати долю. Мама відмовляла, казала, що я дітям тут потрібна. А те моє рішення було непохитне. Годі бідувати!
..Першим нашим пристанищем в Італії майже на тиждень став вокзал. Потім ми жили у притулку, харчувалися тим, що давала українська церква в Римі. Далі Надія підшукала для нас першу роботу: ми стали замітати вулиці Рима за 12 євро на день. Тих грошей ледве вистачало на те, щоб утримати себе, а вже про допомогу рідним мови не було.
“Головне, що зачепилися, цих грошей нам вистачить хоча б на хліб, а далі щось зміниться”, — говорила Надія. Так ми пропрацювали близько місяця. А невдовзі познайомились із Любою. Жінка 40 — 50 років, працювала в містечку Клузоне, що чимось було схоже на нашу Ворохту чи Яремче. Люба допомогла знайти нам роботу. Я потрапила в сім’ю сера Ніколаса. Буркотливий дідок, що весь час курив, голосно кашляв і розкидав свої речі, як мала дитина. Мені наказали забирати сигарети у старого, та він ховав їх, за що мені перепадало від його сина — Бруно.
Я прала, трасувала, готувала їжу, прибивала в домі, доглядала квіти в здочку. На місяць мені виплачували 830 євро. У неділю до 14 години я мала право відпочивати. В цей час зазвичай ходила в церкву св. Івана Хрестителя, таку велику, що в ній можнабуло загубитися. Зтого, що казав священик, не розуміла жодного слова, але молилася, дякуючи Богові за все і просячи в нього сили витримати. Старий Ніколас часто мене діймав: незадоволено кректав, коли я відбирала цигарки, жбурляв у мене чимось, коли не розуміла, чого він хоче.
Через місяць, як я почала працювати у старого, до нього часто став навідуватися старший син — Умберто. Одного дня він боляче схопив мене за руку й потягнув до найближчої кімнати. Я кричала, кусалася, але він ще сильніше притискав мене до стіни, потім кинув на диван, почав зривати одяг. У паніці схопила вазу зі столика і вдарила нею Умберто. Вивільнившись, схопила сумку, зароблені гроші і в чому була побігла геть. Тепер я знову була безробітна. До Люби звертатися соромно, у Надії й без мене вистачало клопоту. За місяць витратила більшу частину грошей, зароблених у Ніколаса. І нарешті влаштувалась у невеликий готель. Мені щодня виплачували 40 євро, у неділю, свята й коли було багато клієнтів — більше. Виконувала я різну роботу: мила посуд, підлогу, прибирала номери.
Жила в маленькій кімнатці, призначеній для зберігання швабр і миючих засобів. Після місяця роботи мені вдалося відправити додому першу посилку: зібрала 500 євро, придбала для своїх діточок іграшки, матері вислала гарну сумку, батькові — куртку. Гроші заховала в машинці Стасика, про посилку і місце, де поклала гроші, повідомила матір телефоном. “Вертайся, Вірунько, не в грошах щастя”, — плакала мама. “Ще трохи, мамо”, — відповіла їй. Те “ще трохи” затяглося на довгі роки. Мої діточки пішли до школи, а я навіть не могла приїхати, бо назад візу б ніхто не відкрив. Чула лише по телефону їхні голосочки, а потім бачила фото моїх діток із квітами біля першої вчительки. Софійка в бантах і сарафанчику, які минулою рачу я передала, Стасик у костюмі, навіть з краваткою. “Син і донька не живуть у злиднях, як колись я”, — тішилася, дивлячись на своїх гарно одягнених діток, що усміхалися. Щодня не просто працювала—гарувала. Але мала за те гідну плату. Не шкодувала, що покинула Україну. Раділа, що вдома мати і батько налагоджують господу: дах відремонтували, паркан новий поставили. Батько навіть пити перестав, влаштувався на роботу сторожем. Хто би що там не говорив, а з грошима жити значно легше!
Лише через п’ять років я на місяць дозволила собі поїхати додому. Безмежно зраділа, побачивши своїх діток, хоча з першого разу вони мене навіть не впізнали, та й мати теж. “Ти схудла, чи, бува, не хвора?” — хвилювалась мама. Та ні, все в мене чудово! За той місяць ми придбали машину, почали добудовувати хату, купили нові меблі. Не могла натішитися своєю роботою, раділа й з того, що батько більше не п’є, що мати може не працювати. Але найбільшою моєю радістю був достаток моїх дітей. Вони мали найкращий одяг і взуття, я придбала обом нові сучасні велосипеди, у них було багато іграшок, книжок. Мої діточки добре вчилися у школі, не бешкетували. Задля цього варто було жертвувати собою. Я повернулась до Італії, тепер уже працювала в готельному ресторані офіціанткою. Якось обслуговувала досить привабливого чоловіка.
Почав розпитувати, як мене звати, як я сюди потрапила. Все це мені здавалося дивним, але перечити йому не сміла. Сказала, як мене звати, що я тут працюю і мені час іти. Весь персонал поглядав на мене скоса. А наступного дня, коли прийшла на роботу, шеф сказав, що на сьогодні я вільна. я здивувалась. Він пояснив, що на мене чекають. Хто ж? У залі я побачила того самого чоловіка, з яким розмовляла вчора. Запросив сісти поруч, запропонував вина: “Тепер ви не на роботі, вам можна зі мною розмовляти. Я — Бруно, власник цього готелю і ресторану”. Розпитував мене про все. Як давно я тут працюю, звідки я і хто мій батько. Казав, що дуже дивується з мого чоловіка, бо таку жінку, як я, не можна відпускати саму туди, де є чоловіки. Я ж відповіла, що в Україні в мене чоловіка нема, лише двоє дітей і батьки. — Чого ж ти приїхала в Італію, покинувши дітей? — запитав Бруно. — Щоб мої діти жили в достатку. Згодом ми знову зустрілися за вечерею. Я дізналася, що його дружина загинула, залишивши йому сина, і він не хоче більше холостякувати. Не можу сказати, що Бруно мені подобався як чоловік. Але відрази я теж не відчувала. Ставилася до нього з повагою. Бруно ніколи не чіплявся до мене, кілька разів навіть приносив квіти. Мене дивувало, що я, проста посудо-мийка-офіціантка, впала йому в око.
Я вже й не думала, що ще можу приваблювати чоловіків. Поділилася новиною з Надією, вона сказала, що Бруно — золотий квиток. А й справді, мені нарешті випав шанс жити краще, дати більше своїй сім’ї в Україні. Я не мала жодних почуттів до Бруно, хіба що вдячність за можливість допомогти своїм дітям.
Тоді я вирішила скористатися тим, що дала мені доля. Побачивши, що Бруно є в ресторані, я, напевно, вперше за шість (а може, і більше!) років нафарбувалася, одягнула найкраще з того, що було в мене, зробила гарну зачіску. Тієї ночі я вперше переспала з ним. Досить скоро я стала законною дружиною Бруно, дістала італійське громадянство. І поїхала в Українуна тиждень. Навезла гору подарунків: іграшокі одягу для дітей, різної техніки для дому. Мати плакала від щастя, коли побачила мене, і казала, що вже нікуди мене не відпустить. Батьки перепланували будинок, звели другий поверх, збудували гараж для автівки. У мене вдома нарешті панував достаток.
Улітку я повезла дітей відпочивати на море. Бруно не заперечував, але залишити дітей в Італії не дуже хотів. Я вже не працювала. У мене були покоївка, кухар. Час від часу я просилася на роботу: мені було незвично залежати від чоловіка. Бруно був проти, але дуже поважав моє бажання допомагати дітям, тому віддав у моє розпорядження один із своїх невеликих продуктових магазинів.
Так я стала італійською бізнес-леді. Покликала на роботу Надю, ми разом стали продавати продукти. Згодом виникла ідея випікати булочки, тістечка. Взявши до себе ще двох українських жінок, ми закупили обладнання, відкрили невеличку пекарню і продавали фірмову випічку. Тістечка й булочки приманювали туристів, справа виявилась успішною, почала приносити прибуток. Так я стала людиною, здобула своє становище в суспільстві, заробила для своїх дітей по квартирі в місті, придбала дорогі автомобілі. А ще—для себе величезну біду… Через кілька років помер батько, трохи згодом — мати. На похорон я приїжджала сама, Бруно мав справи. Саме тоді я побачила своїх дітей дорослими і…справжніми. Стасик завжди був худим хлопчиськом, така вже в нього, певно, статура. Але статура тут була нідочого. Темні кола під очима, постійна втома, нездоровий блиск в очах… — Станіславе, ти добре почуваєшся? — запитувала його. — Чого б це мені почуватися погано? — іронічно відповідав син. Якось я зайшла в його кімнату, щоб прибрати. Висунула шухляду і… Пакетики з незнайомим порошком, медичні шприци… Мій син не може бути наркоманом, ні, тільки не це! Я сподівалася знайти підтримку в доньки. — Софіє, ти знаєш, що брат вживає наркотики? — прямо спитала. Та спочатку здивовано глянула на мене, а потім зневажливо мовила: — Ну, вживає. В цьому немає нічого такого.
Мамо, не чіпляйся, тепер наркотиками нікого не здивуєш, і взагалі… — Господи, Софіє, та ти нетвереза… Хіба ж ти не була в універсі і те ті, де тебе і юсило? — Чого ти хочеш?! — злісно скрикнула вона і висмикнула руку. — Так, я п’ю! Віддавна. Бабуся просто ніколи тобі не говорила, бо не хотіла засмучувати тебе і твого макаронника, з яким тобі, здається, дуже добре. Глянь на себе у дзеркало: успішна італійська бізнес-леді, яка радо спить зі своїм чоловіком-італійцем заради достатку. Та ти схожа на шльондру, яка кинула своїх дітей задля грошей! У серці щось ніби обірвалося, я не могла прийти до тями. Вдарила Софію по обличчі. Невже, невже моя донька — алкоголічка, а син — наркоман? Та не можетакого бути! Я ж для дітей працювала, недоїдала, недосипала, а вони… У двері подзвонили, На порозі стояв молодий хлопець, питав Софію.
Дочка одразу вибігла до нього і кинула мені: “Буду пізно, не чекай”. “Діти, чого ж ви так зі мною? — плакала, питаючи сама себе. —Я ж хотіла, аби ви по-людськи жили. Усе вам дала, усе. Лише любові моєї вам, напевне, не вистачило…” Що далі? Станіслава я влаштувала в найкращу італійську клініку. Софія їхати відмовилась. Пройшовши курс лікування, син, як я сподівалася, позбувся залежності. Але через два місяці зірвався. Ось таке моє життя. Все маю, але як жити з думкою, що твої діти гинуть там, в Україні?..
Віра Ш.
Шукайте деталі в групі Facebook