Нині, коли мого Славка вже немає серед живих, я можу розповісти цю неймовірну історію. Я знайшла своє щастя… за оголошенням. І було воно не про знайомство.
Це був крик про допомогу. Такими оголошеннями нині рясніють зупинки, тумби, навіть електричні стовпи. Сотні криків про допомогу. Є чимало й шахрайських, а є справжні, такі, як у мого Славка. Я добре пригадую собі той осінній день, коли три роки тому їхала в лікарню до батька.
Він заледве відійшов від гіпертонічного кризу. Ми з мамою думали, що вже й не побачимо тата. Але він, на щастя, виявився міцним і щосили боровся за життя. Щодня після роботи я змінювала маму на чергуванні біля нього. Мама сиділа до вечора, а згодом я — майже до ночі. До лікарні добиралася автобусом. І раптом побачила це оголошення. На мене зі світлини яскравими голубими очима дивився худий змучений чоловік.
Унизу йшлося, що йому потрібна допомога на лікування онкохвороби, був рахунок, який я переписала, а ще телефон матері. Це звичайнісіньке оголошення якось запало мені в серце, і наступного дня, незважаючи на те, що грошей у нас через батькове лікування не було, я позичила 200 гривень та переслала Славкові.
Тоді, мабуть, мною керувала доля. Але на душі було неспокійно, і я вирішила за кілька днів зателефонувати матері хворого, запитати, як він почувається. Ну якесь дивне таке і не зовсім розумне бажання. Бо що мені могла сказати змучена та виснажена хворобою сина мати? Уже за мить я пошкодувала, що таке зробила. Проте на тому кінці дроту мені вже й справді відповідав, як я й думала, втомлений жіночий голос. “Тетяно Олександрівно, — несміливо я почала, — це Ольга Самокиш, я прочитала оголошення та вислала гроші на лікування Славка. Як він почувається?” Не знаю, що я хотіла почути у відповідь.
Мабуть, ридання або сухі слова: “Дякую вам, усе добре”. Або просто мати хлопця могла покласти слухавку. Але жінка тихо і повільно почала говорити, як вона хоче, щоб її син жив, як вона чекала його появи на світ, як тішилася своєю пізньою, народженою а ж у 38 років, дитиною, як раділа його успіхам у навчанні, спортивним медалям (Славко був перспективним бігуном). А тепер вона не може дивитися, як єдиний син згасає на очах. “Може, зустрінемося, поговоримо”,— несподівано навіть для себе запропонувала я жінці. Наступного полудня до мене підійшла маленька, струнка, гарно одягнена старша пані. її горе і страждання видавали лише великі сумні карі очі.
Ми довго сиділи і розмовляли. Чому я довірилася цій незнайомці, для мене було несподіванкою. Я розповідала Тетяні Олександрівні те, про що завжди воліла мовчати: і що хвороба батька — через його пияцтво, і про те, що батьки мої ніколи мирно не жили, лише, на мій сором, лупцювали одне одного, а потім розповідали, як вони гарно живуть. Казала, що почуваюся зайвою у своїй родині, що одруження та перший чоловік принесли лише розчарування, про довгі роки самотності й остогидну роботу в інституті.
Мати Славка говорила також багато, переважно про сина, його народження, школу, перші медалі, змагання, про те, як від нього, не витримавши хвороби, пішла дружина, а від неї — Славків батько. Лише про саму хворобу мовчала. Згодом тихо відказала, що змучилася про це говорити: “Усе в Божих руках, дитино, я молюся, а Бог краще знає, що треба моєму сину”. Ми розійшлися тихо, навіть не прощалися.
Потім ще зустрічалися кілька разів. Десь після п’ятої чи шостої зустрічі, коли ми вже майже заприятелювали, Тетяна Олександрівна запропонувала мені піти з нею до Славка, бо вона йому багато розповідала про мене, і син захотів мене побачити, поговорити з тією, хто підтримував його матір. Мені було ніяково і страшно водночас.
Але перший погляд, перші слова одразу якось розвіяли уявлення про неймовірно хворого і нещасного чоловіка. Славко увесь час сміявся і жартував, навіть розповідав… медичні анекдоти, які почув від лікарів. Удома я довго думала, як же це могло статися, що в моєму житті нізвідки, точніше, з автобусного оголошення, з’явилися пані Тетяна та Славко, до якого я ходила майже щодень, за якого більше хвилювалася, ніж за батька, у якого я, мабуть, закохалася. Ні, ми не говорили про почуття, не сиділи на лікарняних лавочках, я не страждала і нічого йому не казала. Просто все було якось само собою зрозуміло, неначе ми прожили вже довго-довго. Аза три місяці сталося справжнє чудо: рак відступив, і чергове опромінення, на яке Славкова мати й збирала гроші, стало непотрібним. Лікарі не йняли віри. Кілька разів відправляли його на аналізи. Але… нічого! Це була велика радість для всіх нас і навіть для моїх батьків, які вже також, поміж своїми сварками, почали цікавитися моїм новим другом. І коли я сказала, що переїжджаю до Славка, у них навіть не виникло запитань.
Ми почали жити разом, спочатку в нас навіть ніяких інтимних стосунків не було. Я… просто боялася, щоб це не зашкодило Славковому здоров’ю, але все, як і мій переїзд, вирішилося само собою. Ми таки переїхали від Тетяни Олександрівни, винайнявши квартиру, хоч як вона не просила залишитися, вирішили почати життя спочатку, без минулого, лише з майбутнім. Через три місяці після знайомства одружилися, тихо, без святкування, лише наступного дня батьків повідомили. Ті побурчали, але подарували гроші, щоб ми поїхали в подорож. Ми вирішили відвідати кілька церков і святих місць у Польщі, Чехії та Франції, разом молилися про довге щасливе життя, про дитину. І…вимолили, бо з подорожі я вже повернулася зі… Стасею. Чомусь одразу відчула, що в нас буде донька, така ж білява і голубоока, як батько, проте боялася, щоб з дитинкою нічого не сталося через Славкову хворобу.
Але Стася, незважаючи на важку вагітність, народилася здоровою та ще й богатиркою — важила близько чотирьох кілограмів. “Твій батько бігав, а ти, напевно, штангу підніматимеш”, — сміючись, казала бабуся Тетяна, повиваючи крикливу онучку. Я важко відходила від пологів. Ще десь із місяць у лікарні пролежала. Стасею опікувалися Славко та бабусі з дідусем. Коли донечці виповнився рік, до Славка знову повернулася хвороба. “Рецидив, таке буває”, — знизували плечима лікарі. “Але ж у нього вже нічого не було”, — заперечувала я. “На все Божа воля, треба боротися”, — знову казали медики. І знову це довге очікування, знову збір грошей, я майже не бувала коло донечки, сиділа біля чоловіка, який… згасав на очах. “Коли я відійду, не плачте. Бог давно мене мав забрати, — казав мені Славко за день перед смертю, — але йому потрібна було, щоб народилася Стася. Виховай її, пам’ятайте про мене. І усміхнувся. За мить йому стало дуже погано, мене вивели з палати.
Більше живим ми його не бачили. Це горе ми всі довго не могли пережити, але вже минуло півтора року. Єдина моя втіха — Стася. З нею часто відвідуємо батька. Донька йому іграшки приносить, щось по-дитячому лепече. Біль втрати поволі затихає, хоча він залишиться зі мною назавжди. І є донечка — моє щастя з автобусного оголошення.
Ольга Самокиш-Зелінська, 32 роки
Шукайте деталі в групі Facebook