Які ж красиві були лілії…
Після любощів зі мною він пояснював при мені дружині, як утомився на роботі, як прагне до неї, як її любить.
Я була така лиха на чоловіка! Пальці самі набрали завчений номер телефону…
Наше кохання було таке красиве, що про нього можна писати роман.
Це було божевілля!…
Я чекала кожного вечора, лічила секунди до зустрічі. Наші спільні ночі завжди були казковим святом. Ростислав так гарно залицявся, дарував мені квіти, робив сюрпризи. Якось узяв мене на руки за містом глибокої синьої ночі, коли над головою були міріади зірок — і кружляв, кружляв зі мною на руках, танцюючи, а зорі мерехтіли так яскраво, так близько.
Ви коли-небудь літали наяву? Я — так. Отоді. Скільки спогадів!
Якось він завалив мою квартиру ліліями, бо я обмовилася, що це мої улюблені квіти. Без Славка я просто не уявляла свого життя! Мені здавалося, що це і є те щастя, яке дається один раз на всю долю… Але сталося так, що ми розійшлися.
Він був розлучений. І одного разу, винувато зиркаючи на мене, мій Славко вимовив, що помирився зі своєю дружиною. Це все тільки заради дитини, казав. А мене буде любити вічно. І щось ще казав. Просив зрозуміти і не засуджувати. Як я пережила це, не знаю. Через півтора року зустріла свого нинішнього чоловіка: розумного, надійного, порядного.
Але Ростислава забути так і не могла. Не те, щоб постійно думала про нього, але іноді порівнювала свого звичайного, простого, “прісного” Петра з ним — харизматичним романтиком. І часто ці порівняння були на користь Славка. Життя текло собі спокійною рікою. Звикло, виробило свій ритм, усе було таким буденним і стабільним, що аж приїлося. Але якось ми з чоловіком дуже посварилися. Я образилася страшенно! Покидала речі в сумку і пішла. Іти було куди — дякувати Богу, здогадалася зберегти свою квартиру. Мені здавалося, що це все, кінець, що чоловік мене не розуміє, не цінує, і що взагалі наш шлюб — помилка! Спочатку зателефонувала подружці, поплакалася на свою недолю, почула від неї слова схвалення й підтримки, випила ще трохи вина і подзвонила Славкові. Ми не бачилися кілька років. Він одразу ж зголосився приїхати. Дзвінок у двері. У мене серце затьохкало, щоки розпашіли! Аж злякалася: раптом я постаріла, раптом маю гірший вигляд? А за дверима чекав він — із квітами, моїми ліліями…-Як і раніше, закоханий. Згріб мене в оберемок, став говорити, як йому мене бракувало, що йому ніхто, крім мене, не потрібен. Я відразу наповнилася тими емоціями, яких жадала, яких мені так не вистачало від чоловіка, й час немов повернувся назад. Того вечора Славко залишився у мене. Все було так чудово! Ми заснули, обійнявшись. Уночі я прокинулася від незрозумілого шуму і прислухалася. Славік розмовляв по телефону. Він ніжним голосом пояснював дружині, як утомився на роботі, як рветься до неї, як її любить і так далі.
Я згадала, як ми зустрілися кілька годин тому, яким він був (або прикидався) щасливим. І на тверезу голову, після того, як схлинула пристрасть, мені наче полуда з очей спала. Що я чиню? Як це брудно, негарно! Славік увійшов до кімнати, побачив, що я не сплю, і страшенно збентежився, став ховати очі. Я дивилася на нього — і немов бачила вперше. І порівнювала його… зі своїм чоловіком, нехай небагатослівним, зате надійним і добрим. Чоловік не вмів говорити багато й красиво, але мені з ним було легко і тепло.
“Господи, що ж я наробила?!” — ошпарила думка. Я відправила Славка додому, сказавши, що зустрічатися нам більше не варто. Сама довго думала, потім набралася сміливості, подзвонила чоловікові, попросила зустрітися і довго-довго каялася у всіх гріхах. А Петро простив мені і мудро зауважив, що нарешті я позбулася ілюзій.
Напевно, правильно кажуть: не зустрічайтеся з першою любов’ю… Змінюємося ми, змінюються люди і наше ставлення до них. А перша любов нехай живе десь на денці душі, зігріваючи спогадами про юність, про казку. У якийсь важкий момент ці спогади дадуть потрібну частку позитивних емоцій. А тягнути минуле у своє життя не варто, ні до чого доброго це не доведе.
Ірина Б., м. Дрогобич
Шукайте деталі в групі Facebook