Колись давно по сусідству з нами жила сім’я: Марина, Микола та їхня дочка Зоя. Звичайна родина, ми спілкувалися з господинею, ходили одна до одної на чай-каву, балакали про оцінки дітей. Марина була привабливою жінкою, яка ну просто обожнювала свого чоловіка. Ніби він був її єдиним світлом у вікні. Проте їхню ідилію перекреслив трагічний випадок.
«Микола помер!» – ця новина облетіла наш двір за лічені хвилини. Трагічно, раптово, в одну мить – увечері йшов додому, переходив дорогу і… потрапив під колеса. Йому ще й сорока не було. Марина почорніла, спала на обличчі й ніби опинилася в якомусь іншому світі. Якби ж плакала, побивалася, голосила – ні, ані сльозинки не викотилося з тих сухих від безсоння очей.
Тіло чоловіка Марині повернули лише через тиждень. Я через слабке серце на похорон не збиралася йти. Проте ввечері – дзвінок. На порозі Марина – і справді чорна від горя вдова.
– Я почула, що ти не прийдеш на похорон. Ти мусиш. Микола тебе дуже поважав і завжди ставив мені в приклад. Він постійно розказував, як добре ти виховуєш дітей, яка ти охайна і чемна, як ти єдина з нас миєш під’їзд ледь не на два поверхи нижче. І взагалі, він тобою захоплювався. Ти мусиш прийти, – все це вона сказала спокійним, майже безтілесним голосом. А по хвилі розвернулася й пішла.
Я ще хвилин п’ять стояла з відчиненими дверима і не могла отямитися. Це для мене було новиною. Миколу знала постільки-поскільки, здоровкалися при зустрічі – оце й усе наше знайомство. А тут, виявляється, він мене в приклад ставив. Та ще й кому? Своїй дружині, яка пилинки здувала з нього, щоб швидше виконати всі його бажання… Чудасія якась!
Тож зранку, прийнявши слонячу дозу заспокійливих, таки пішла на похорон. І хоч як старалася не потрапити на очі вдові, та ніби спеціально вишукувала мене поглядом. Мені стало геть незручно, ніби я і справді була у чомусь винна. Тож з кладовища просто втекла, сама себе картаючи за таку от дурість.
Марина опісля приходила ще тричі. Все тим же безтілесним голосом запрошувала мене прийти на поминки: дев’ятини, сороковини, рік. Але як би я не відмовлялась, як би не розказувала про своє слабке здоров’я – сусідка була непохитна: «Ти мусиш!» І я, лаючи себе за м’якотілість, таки йшла. Щоб увесь час просидіти як на голках під пильним поглядом Марини.
…Того вечора я довго не могла заснути. Все крутилася, згадувала поминальний обід, очі вдовиці. «Де це все взялося на мою бідну голову?» – сама себе запитувала у думках. Задрімала, коли за вікном уже почало сіріти. І сниться мені сон, неймовірно реалістичний. Ніби лежу я і чую, як хтось підходить до мого ліжка, сідає в ногах. Не встигла навіть і злякатись, як долинув тихий шепіт: «Юлю, не бійся, це я, Микола». Відкрила очі: так і є, сусід! «А ти помер», – кажу йому. «Знаю», – відповідає. Замовк він, мовчу і я. Потім не витримала, питаю: «Ти ж мене не прийшов до себе кликати?» «Ні, тобі ще рано». І тільки я збиралася запитати, що він узагалі тут робить, як… прокинулася.
«Тьху ти, дурне спить, дурне сниться», – процитувала улюблену бабусину приказку в надії, що сон розвіється. І справді, за кілька днів я про нього вже і не згадувала. Життя закрутилося-завертілося. Марина, до речі, відійшла від горя. Вийшла на роботу, бо ж дочку треба було на ноги піднімати. Ми знову повернулися до наших колишніх добросусідських посиденьок. Навіть жартували з того, що обидві ніби в розквіті сил, а «холостякуємо»: я вже давно розлучилась, а Марина – вдова. Вона більше ні словом, ні натяком не нагадувала про ту колишню ситуацію, не розповідала, чому на похоронах і поминках мене тоді свердлила колючим поглядом.
І знову той сон. Один в один. Микола підходить, сідає в ногах і просить не лякатися. Довго мовчить. А тоді раптом каже: «Я так завинив перед Мариною. Не любив її, ображав». «А кого ж ти любив?» – запитала тоді у нього. «Тебе». Що? Почувши це, я вражено замовкла. «А чому ти про це ніколи не казав?» – запитання лишилося без відповіді, бо я знову прокинулася. З несамовитим калатанням серця і важкими думками.
«Якщо такі сни продовжуватимуться і далі, мені знадобиться допомога психіатра», – подумала собі й, відчуваючи неймовірну втому, стала збиратися на роботу.
Відтоді, може, і місяця не минуло, як Микола наснився знову.
– Юлю, прошу тебе, передай Марині, щоб не пов’язувала своє життя з тим чоловіком. Він не принесе їй щастя. Це жахлива людина! – став наказувати мені.
– Слухай, ну чому ти мені кажеш? Твоя дружина живе буквально за стіною, от іди і скажи їй! – не витримала, стала огризатися. Навіть уві сні мене не покидало відчуття якогось абсурду.
– Я не можу їй нічого сказати, не маю права. Я дуже завинив перед нею. Обов’язково передай їй.
Прокинулась я злою та роздратованою. Ну що це таке? Що за напасть?! Що за сни? Лише на мить уявила собі, як почну оцю нісенітницю розказувати Марині та якими очима вона на мене буде дивитися. Певно, ще й пальцем біля скроні покрутить.
Але, ледве я засинала, відразу тут-таки приходив Микола. Я вже починала його ненавидіти. Сідав на своє звичне місце і мовчав. А я почувалася так, ніби опинилася на рубежі сну та реальності. Чула, як шелестить вітер за вікном, як кашляє сусід зверху, як сопе закладеним носом дочка і як… дихає могильним холодом Микола. Через тиждень уже боялася лягати спати, через два – нагадувала ходячого мерця.
Не знати, скільки це все продовжувалося, якби одного дня я не зустріла Марину. Останнім часом мало її бачила. «Може, на дачі живе чи до мами перебралася, – думала собі, – а квартиру дочці залишила». Марина йшла розквітла, щаслива – куди там мені! Привіталися, стали балакати. І я не витримала, таки розказала про Миколу, який задовбав мене уві сні своїми проханнями.
На моє велике здивування, Марина дуже серйозно вислухала мої слова. А потім ледь не вбила зізнанням – вона й справді знайшла чоловіка і збирається до нього переїжджати. Мовляв, молодим залишить квартиру, а самі вдвох старість доживатимуть. Чоловік ніби не поганий, навіть «придане» вже купила собі для переїзду.
– А Микола так і сказав – «жахливий чоловік»? – на повному серйозі спитала у мене.
– Так, – я ледве вимовила пересохлими губами.
– Тоді треба його слухатися. Дякую, Юлю. Ти справжній друг, – і, швиденько попрощавшись, Марина поспішила додому.
…Микола більше не приходив у снах. Жодного разу. Марина розійшлася зі своїм кавалером, і потім виявилося, що правильно зробила. Той чоловік знайшов собі іншу жінку й одного дня зарізав її на п’яну голову. З Мариною зрідка спілкуюся, хоча ми вже давно переїхали в інше місце.
Юлія САВІНА.
Шукайте деталі в групі Facebook