У вас аналізи трупа

Мене везли на кріслі по коридорах обласної лікарні, пише джерело.

– Куди? – Запитала одна медсестра іншу. – Може, не в окрему, може, в загальну?

Я захвилювалася.- Чому ж в загальну, якщо є можливість в окрему?

Сестри подивилися на мене з таким щирим співчуттям, що я невимовно здивувалася. Це потім я дізналася, що в окрему палату переводили вмираючих, щоб їх не бачили інші.

– Лікар сказала в окрему, – повторила медсестра.

Я заспокоїлась. А коли опинилася на ліжку, відчула повне умиротворення вже тільки від того, що нікуди не треба йти, що я вже нікому нічого не винна, і вся відповідальність моя зійшла нанівець. Я відчувала дивне відсторонення від навколишнього світу, і мені було абсолютно все одно, що в ньому відбувається. Мене нічого і ніхто не цікавив. Я маю право на відпочинок. І це було добре. Я залишилася наодинці з собою, зі своєю душею, зі своїм життям. Тільки Я і Я. Пішли проблеми, пішла метушня і важливі питання. Вся ця біганина за миттєвим здалася настільки дрібною в порівнянні з Вічністю, з Життям і Смертю, з тим незвіданим, що чекає там, за небуттям…

І тоді завирувало навколо справжнє Життя! Виявляється, це так здорово: спів птахів вранці, сонячний промінь, який повзе по стіні над ліжком, золотисте листя дерева, що махає мені у вікно, глибинно-синє осіннє небо, шуми міста, що прокидається, – сигнали машин, які поспішають, цокання підборів по асфальту, шурхіт падаючого листя… Господи, яке чудове Життя! І я тільки зараз це зрозуміла…

– Ну і нехай, – сказала я собі. – Але ж зрозуміла вже. І у тебе є ще пара днів, щоб насолодитися ним і полюбити його всім серцем.

Відчуття свободи й щастя, що охопило мене, вимагало виходу, і я звернулася до Бога, адже він був до мене вже ближче всіх.

– Господи! – раділа я. – Дякую тобі за те, що ти дав мені можливість зрозуміти, яке прекрасне Життя, і полюбити його. Нехай перед смертю, але я дізналася, як чудово жити!

Мене заповнював стан спокійного щастя, умиротворення, свободи і дзвінкої висоти одночасно. Світ дзвенів і переливався золотим світлом божественної Любові. Я відчувала ці потужні хвилі її енергії. Здавалося, Любов стала щільною і в той же час м’якою і прозорою, як океанська хвиля. Вона заповнила весь простір навколо, навіть повітря стало важким і не відразу проходило в легені, а втікало повільною, пульсуючою водою. Мені здавалося, все, що я бачила, заповнюється цим золотим світлом і енергією. Я любила! І це було злиттям сили органної музики Баха й мелодії скрипки, що летить вгору.

Окрема палата і діагноз «гострий лейкоз четвертого ступеня», а також визнаний лікарем невідворотний стан організму мали свої переваги. До вмираючих пускали всіх і в будь-який час. Рідним запропонували викликати близьких на похорон, й до мене потягнулася прощатися низка скорботних родичів. Я розуміла їх труднощі: про що говорити з вмираючою людиною? Яка, тим більше, про це знає. Мені було смішно дивитися на їх розгублені обличчя.

Я раділа: коли б я ще побачила їх всіх! А найбільше на світі мені хотілося поділитися любов’ю до Життя – ну хіба можна не бути заввишки від цього щасливим! Я веселила рідних і друзів, як могла: розповідала анекдоти, історії з життя. Всі, слава богу, реготали, й прощання проходило в атмосфері радості та задоволення. Приблизно на третій день мені набридло лежати, я почала гуляти по палаті, сидіти біля вікна. За цим заняттям і застала мене лікар, спочатку влаштувала істерику з приводу того, що мені не можна вставати.

Я щиро здивувалася:

– Це щось змінить?

– Ні, – тепер розгубилася лікар. – Але ви не можете ходити.

– Чому?

– У вас аналізи трупа. Ви і жити не можете, а вставати почали.

Пройшов відведений мені максимум – чотири дні. Я не вмирала, а з апетитом їла ковбасу і банани. Мені було добре. А лікарю було погано: вона нічого не розуміла. Аналізи не змінювалися, кров капала ледь рожевого кольору, а я почала виходити в хол дивитися телевізор.

Лікаря було шкода. Любов вимагала радості оточуючих.

– Лікарю, а якими ви б хотіли бачити ці аналізи?

– Ну, хоча б такі. – Вона швидко написала мені на листочку якісь букви і цифри. Я нічого не зрозуміла, але уважно прочитала. Лікар подивилася на мене, щось пробурмотіла й пішла.

О дев’ятій ранку вона увірвалася до мене в палату з криком:

– Як ви це робите?!

– Що я роблю?

– Аналізи! Вони такі, як я вам написала.

– А-а! Звідки я знаю? Та й яка, різниця?

Лафа скінчилася. Мене перевели в загальну палату. Родичі вже попрощалися й ходити перестали.

У палаті перебували ще п’ять жінок. Вони лежали, втупившись у стіну, й похмуро, мовчки й активно вмирали. Я витримала три години. Моя Любов почала задихатися. Треба було щось терміново робити. Викотивши з-під ліжка кавун, я затягла його на стіл, нарізала й голосно повідомила:

– Кавун знімає нудоту після хіміотерапії.

По палаті поплив запах свіжого снігу. До столу невпевнено підтягнулися інші.

– І правда знімає?

– Угу, – зі знанням справи підтвердила я, подумавши: «А хрін його знає».

Кавун соковито захрустів.

– І правда, пройшло, – сказала та, що лежала біля вікна і ходила на милицях.

– І у мене… І у мене… – радісно підтвердили інші.

– Ось, – задоволено закивала я у відповідь. – Якось випадок у мене один був… А анекдот про це знаєш?

О другій годині ночі в палату зазирнула медсестра і обурилася:

– Ви коли сміятися перестанете? Ви ж всьому поверху спати не даєте!

Через три дні лікар нерішуче попросила мене:

– А ви не могли б перейти в іншу палату?

– Навіщо?

– У цій палаті у всіх покращився стан. А в сусідній багато важких.

– Ні! – Закричали мої сусідки. – Не відпустимо.

Не відпустили. Тільки в нашу палату потягнулися сусіди, просто посидіти, поговорити, посміятися. І я розуміла чому. Просто в нашій палаті жила Любов. Вона огортала кожного золотистою хвилею, і всім ставало затишно й спокійно. Особливо мені подобалася дівчинка-башкирка років шістнадцяти в білій хустині, зав’язаній на потилиці вузликом. Кінці хусточки, що стирчали в різні боки, робили її схожою на зайченя. У неї був рак лімфовузлів, і мені здавалося, що вона не вміє посміхатися. А через тиждень я побачила, яка у неї чарівна й сором’язлива усмішка. А коли вона сказала, що ліки почали діяти і вона одужує, ми влаштували свято, накривши шикарний стіл. Вінчали його пляшки з кумисом, від якого ми швидко забалділи, а потім перейшли до танців. Прийшовший на шум черговий лікар очманіло дивився на нас, після сказав:

– Я тридцять років тут працюю, але таке бачу вперше.

Розвернувся і пішов. Ми довго сміялися, згадуючи вираз його обличчя. Було добре.

Я читала книжки, писала вірші, дивилася у вікно, спілкувалася з сусідками, гуляла по коридору і так любила все, що бачила: книгу, компот, сусідку, машину у дворі за вікном, старе дерево. Мені кололи вітаміни. Треба ж було щось колоти. Лікар зі мною майже не розмовляла, тільки дивно косилася, проходячи повз, і через три тижні тихо сказала:

– Гемоглобін у вас на 20 одиниць вище норми здорової людини. Не треба його більше підвищувати.

Здавалося, вона за щось сердиться на мене. За ідеєю, виходило, що вона дурна і помилилася з діагнозом, але бути цього ніяк не могло, і вона це теж знала.

А одного разу вона мені поскаржилася:

– Я не можу вам підтвердити діагноз. Адже ви одужуєте, хоча вас ніхто не лікує. А цього не може бути.

– А який у мене діагноз?

– Я ще не придумала, – тихо відповіла вона і пішла.

Коли мене виписували, лікар зізналася:

– Так шкода, що ви йдете, у нас ще багато важких.

З нашої палати виписалися всі. А по відділенню смертність в цьому місяці скоротилася на 30 відсотків.

Життя тривало. Тільки погляд на нього ставав іншим. Здавалося, що я почала дивитися на світ зверху, і тому змінився масштаб огляду того, що відбувається. А сенс життя виявився таким простим й доступним. Треба просто навчитися любити, і тоді твої можливості стануть безмежними, а всі бажання збудуться, якщо ти, звичайно, будеш ці бажання формувати з любов’ю. І нікого не будеш обманювати, не станеш заздрити, ображатися і бажати комусь зла. Так все просто і так все складно.

Адже це правда, що Бог є Любов. Треба тільки встигнути це згадати…

Людмила Ламонова.

Шукайте деталі в групі Facebook


Загрузка...

Джерело.