Брати допомогли нам врятувати нашу національну ідентичність
Зауважу одразу – я нічогісінько не тямлю в боксі. Як і переважна більшість тих, хто раз на рік чи на півроку не спали у ніч, аби подивитись черговий “чемпіонський бій” за участю Кличка. Якого саме? А яка різниця? Бо головне – не котрий із братів виходив на ринг – молодший, старший чи “середній”, як пожартував якось сторож столичної недобудови. Спитав його, коли і хто прибере паркан, що перегороджує прохід.
Справжню народну мудрість можна почути винятково від сторожів, прибиральниць, вахтерів. Тих, хто все непомітне для нас бачить і чує.
Не скажу за всю Україну, але для Києва Кличко – це вже давно не прізвище одного з двох боксерів абсолютної вагової категорії. Це уособлення нашої нездоланної сили. Це символ справедливості “з кулаками”. Ідеал справжнього українця. Цей ідеал понад два десятки років протистояв численним “героям”, яких нам прагнули нав’язати північні сусіди через літературу, кіно й телевізійні серіали, які панували на наших теренах так тотально, що їх досі вивести не можуть.
Клички багато в чому врятували нашу національну ідентичність від натиску нахабних “молодших братів” із Москви.
І нічого, що “всесвітня слава” могутніх братів-боксерів існувала й досі існує здебільшого в уяві самих українців. Приблизно так само, як “міжнародний жіночий день” втрачає свою “міжнародність” одразу за кордоном колишнього СРСР. Головне, що перемоги Кличків на ринзі були чесні та беззаперечні. У тому, що “наш побив не нашого” могла на власні очі переконатись кожна українська домогосподарка, відірвавшись заради цього видовища від звичних серіалів, а потім заснувши з думками про “бувають же мужики!”
Так само природним було переростання спортивного авторитету Кличків у суспільний. За певних умов, старший цілком міг би бути тепер нашим президентом. Але момент був упущений. Реальна історія “непереможних братів”, яка була такою нереальною, що видавалася різдвяною казочкою, завершилася.
Чому так сталося? Чому два живі нероздільні символи української могутності поступово таки роздвоїлися? І тепер старший щодня “вигрібає” від вічно усім незадоволених киян, а молодший намагається зберегти хорошу міну на вщент розбитому обличчі після принизливої поразки на ринзі, що поставила крапку на його спортивній кар’єрі.
Думаю, це було закономірно. Відомо, що наші недоліки – продовження наших же принад. Коли двох здорованів, які не вміли нічого іншого, ніж сильно бити ногами й руками, почали обробляти розумні люди, ці хлопці поступово виросли у міжнародних джентльменів. Але заслуга в цьому самих Кличків була лише частковою. Ті, хто були поруч, постійно підказували їм – як стояти, куди дивитись, що говорити, куди йти, у що вбиратись. Братам залишалося тільки слухати старших і сумлінно тренуватися, аби раз на півроку потовкти на рингу ретельно підібраного для цього суперника.
Це тривало багато років поспіль. А потім щось пішло не так. Чи то “добрі люди” поруч із Кличками почали давати не ті поради, чи то брати цих “добрих людей” вже не слухали. Чи просто стали чинити на власний розсуд?
Мудрість полягає в тому, щоб вчасно зупинитися. Саме її забракло Кличкам у кількох ключових моментах кар’єри. Вони були сильні, сміливі, могутні і практично непереможні. Але ніхто не гарантував, що ці якості переростуть із часом у мудрість. Як людську, так і державницьку.
”Кличко для більшості українців – це не боксер і не політик. Кличко – це наша релігія”, – пише журналіст Микола НЕСЕНЮК. Дмитро СКАЖЕНИК втілив цю думку в такому образі
”Кличко для більшості українців – це не боксер і не політик. Кличко – це наша релігія”, – пише журналіст Микола НЕСЕНЮК. Дмитро СКАЖЕНИК втілив цю думку в такому образі
Феноменальний спринтер Усейн Болт пішов із бігової доріжки непереможеним зі щойно здобутою золотою олімпійською медаллю. Не знаю, чи оберуть його колись президентом Ямайки, чому ні? Принаймні коли таке станеться, він не відлучатиметься з передвиборних мітингів на змагання. Навіщо, коли вже все виграв і довів світу, що найшвидший на всі часи?
Хто заважав зробити те саме Кличку-старшому? Вже політиком він періодично вдягав блискучі труси й виходив на ринг, щоб бити і бути битим. Хто намовив Кличка-молодшого лізти в той останній бій, який прогнозовано завершився поразкою?
Зізнаюся, я тоді міцно спав. Вирішив, що поразка Володимира не варта безсонної ночі. Більше того, був упевнений, що її в нас оголосять ледь не перемогою. І немає в цьому нічого поганого й дивного. Бо Кличко для більшості українців – це не боксер і не політик. Кличко – це наша релігія. Це той, у кого ми віримо, хоч би що з ним сталося і хоч би що він зробив.
Тож нехай вони будуть здорові. І Віталій, і Володимир.
Микола НЕСЕНЮК, журналіст, Журнал “Країна”.
Шукайте деталі в групі Facebook