16 січня в Україні відзначають День пам’яті “кіборгів” та усіх загиблих воїнів, які захищали Донецький аеропорт з 26 травня 2014 року до 22 січня 2015 року.
Джерело: 24 канал
“Кіборгами” захисників Донецького аеропорту назвали самі проросійські бойовики. Тому що українські військовослужбовці та добровольці тримали оборону ДАПу в абсолютно нелюдських умовах.
Все, що потрібно знати про 242 дні боїв за Донецький аеропорт, читайте у нашому матеріалі.
Перші спроби захопити ДАП
Взяти ДАП під контроль бойовики та їхнє російське військове керівництво намагались від квітня 2014 року.
17 квітня 2014 над входом до аеропорту було вивішено прапор терористичної організації “ДНР”, хоча аеропорт продовжував працювати та лишався під українським контролем.
Він припинив приймати та відправляти рейси лише 6 травня, коли стало зрозумілим, що є суттєва загроза безпеці польотів.
Перший постріл
Практично до кінця травня українські воїни без жодного пострілу змогли зберігати спокій в аеропорту.
26 травня 2014 року у ДАП почали займати російські спецпризначенці з групи “Іскра”, а також підрозділи батальйону “Восток”, який тоді формувався з місцевих колабораціоністів на чолі з Олександром Ходаковським.
Чому про групу “Іскра” багато говорили?
Тому що вона могла завдати чимало шкоди і сильно вплинути на перебіг бойових дій.
Цю групу у Ростові-на-Дону росіяни сформували з ветеранів бойових дій, або щонайменше із досвідом служби в армії (ВДВ, СпП МВС, армійський СпП). До неї входило близько 48 чоловік. Командував групою учасник Чеченських війн Олексій Горшков, який мав позивний “Іскра”.
Під цієї похідною від імені командира назвою часто згадують не лише загін Горшкова, але й увесь зведений підрозділ, який прийшов з Ростова до Донецька разом з “Іскрою”. Він налічував понад 100 осіб. До нього увійшли також чеченські бойовики та натреновані росіянами місцеві колабораціоністи.
І зведений підрозділ, і саму групу “Іскра” створили під кураторством офіцера Головного управління Генштабу Олега Іваннікова.
У відповідь на висування росіян українське командування відправило в район аеропорту гелікоптери Мі-24 та штурмовик Су-25. Спецпризначенці 3-го полку, десантники 25-ї бригади та офіцери спецрезерву ГУР, що на той час знаходилися в Старому терміналі та околицях аеропорту, підтримали українську авіацію вогнем.
Перший постріл зробив наш спецназівець Володя Корнієць (“Воха”). Побачив, що наш вертоліт ведуть з ПЗРК. До того пострілів в аеропорту не було. Але він розумів, що збити наш вертоліт для бойовиків – не проблема. Він доповідав, що бачить, як сепари з ПЗРК ведуть вертоліт. Командир снайперів 3-го полку спецназу із псевдо “Турист” йому відповів: “Бачиш – стріляй!”. З цього пострілу почався бій. Бойовики не очікували, що наші хлопці будуть відкривати вогонь. Розраховували, що українські військові відступлять і віддадуть їм аеропорт. А так не сталось,
– згадує військова кореспондентка Ірина Вовк.
У цьому бою проросійські сили зазнали великих втрат. Відчувши перевагу українських військових, вони завантажилися в машини й відступили до Донецька.
Після бою загиблих і поранених бойовики вивозили кількома КамАЗами. Тоді у Донецьку активно працювали наші партизани. У тому числі, вони вступали у загони до сепарів. Коли КамАЗи з пораненими бойовиками виїжджали, наші партизани підняли гвалт, що їдуть бійці “Правого сектору”, по машинах відкрили вогонь з гранатометыв. Так бойовики добили своїх же,
– каже Вовк.
Проросійські сили у цьому бою втратили близько 50 чоловік.
Бої за аеропорт
Після цього штурму ситуація навколо аеропорту залишалася умовно спокійною аж до підписання Мінських угод у вересні 2014 року.
Після укладення цих домовленостей, сепаратисти атакували аеропорт. Як тоді пояснив речник ДУК “Правого сектора” Андрій Шараскін, аеропорт та його околиці могли стати плацдармом для подальшого наступу з боку сепаратистів.
Відтоді бої за аеропорт ставали усе більш запеклими. З кожним новим невдалим штурмом бойовиків аеропорт отримував не лише стратегічне, а й символічне значення. Для українців він був свідченням героїзму її захисників, а для проросійських бойовиків це був подразник, який треба було усунути.
Шараскін із групою зайшов у аеропорт у жовтні. За його спогадами, тоді саме він опинився тому періоді, який показаний у фільмі “Кіборги”: коли захисники ДАП очікують, що проти них застосують важку вогнеметну систему залпового вогню “Буратіно”. Вона стріляє термобаричними боєприпасами, здатними випалювати все живе на площі до 40 тисяч квадратних метрів. Це, за його словами, мало зломити українських захисників. І взяття аеропорту мало стати своєрідним подарунком до дня народження президента РФ Володимира Путіна.
В ДАП ми зайшли одними людьми, а вийшли – зовсім іншими. Ми як раз застали той момент, коли до дня народження Путіна хотіли використати “Буратіно”, щоби випалити в аеропорту весь кисень. Ця доба, звісно, нас перевернула. Ми згадали, що не вічні і стали повніше відчувати життя,
– каже він.
При цьому, за його словами, ті, хто пройшов бої за ДАП часто згадують про них як про найстрашнішу та найяскравішу пригоду життя. “Направду, рідко де були такі контактні бої на коротких дистанціях, коли заледве не переходиш у рукопашну. Це лишає свій відбиток. Для тих хлопців, хто звідти вийшов, чи був там поранений і більше не брали участі в інших боях – це точно так є”, – каже він.
Абсолютно абсурдних ситуацій, які додавали різних вимірів, там дійсно вистачало.
“Ми з хлопцями проводили зачистку другого поверху. Як раз в цей момент мені зателефонували. Виявилось – дзвонять журналісти, хочуть запросити взяти участь у проєкті “Хоробрі серця”.
Це класно зі сторони виглядало – всі стоять, драматична тиша, ми саме снайперів вишукуємо. І в цій тиші мене запрошують на телебачення. Пошепки кажу, що якщо нас зможуть поміняти і ми виїдемо з ДАПу – приїду. Ну, а як ні, то вже ні. Наостанок людина, яка мене запрошувала, каже: “Перекажіть всім, що ви герої!”. Я у відповідь шепочу “Окей” і відключаюсь.
Повертаюсь до пацанів, кажу: “Дзвонили з телебачення. Просили переказати, що ви герої”. Вони на мене глянули і відповіли: “Піз*єц, полегшало! Пішли працювати!”
Ще один “кіборг” Михайло Лупейко (“Ангел”) згадує, що багато зусиль бойовики поклали на те, щоби взяти під свій контроль диспетчерську вежу. Це він добре відчув на собі – мусив коригувати роботу артилерії з цієї вежі під час своєї ротації.
“Працювати було важко, тому що регулярно виїжджав танк і прямою наводкою розстрілював вежу. Вона не давала спокою”,
– каже Лупейко.
“Спочатку вони намагались її захопити. Один раз пройшли підземними комунікаціями, але наші їх не пропустили. Це було не складно – вихід один і він дуже вузький. Потім прохід завалили просто. Потім намагались підійти зі сторони пожежної частини. Там було багато високої трави, вона дозволяло близько до нас підійти. Ми траву випалили і з цього напрямку соватись перестали. Були спроби снайперських атак з метеовишки. Але там снайпера швидко “погасили”. Після цього вже почали прямою наводкою бити по будівлі з танків та мінометів. Танками розбивали вежу, мінометами – її адмінкорпуси, з яких ми могли контролювати злітну смугу”, – згадує він.
Попри все це український прапор на вежі майорів аж до 13 січня 2015 року – допоки сама вежа не впала під натиском атак, які після Нового року стали більш агресивними.
Не витримав бетон
Практично весь січень українська армія потужно відбивала спроби штурму. Лідери “ДНР” неодноразово заявляли про повне захоплення аеропорту, хоча це не було правдою.
Щоб ще більше ускладнити ситуацію, бойовики заважали проведенню евакуації поранених і загиблих. Наприклад, один з бійців 80-ої бригади Ігор Римар через обстріли більше семи годин чекав на можливість отримати допомогу після важкого поранення, розповідає Вовк.
Петя Полицяк (“Чорний”) і Іван Кам’янчин (“Катана”) домовились із бойовиками: якщо вони без зброї нестимуть Римара, то їх пропустять. Хоча сепари казали: “А нащо ви це робите? Ви і так всі загините”. Але все одно, щоби врятувати Римара, хлопці роззброїлись і тягли його по снігу майже два кілометри. Передали медикам. І повернулись. Римар за місяць помер у лікарні. Полицяк загинув у терміналі під час обвалу. Живим залишився “Катана”, який і розповів цю історію,
– каже вона.
Таких історій спроб порятунку за весь час боїв з ДАП є сотні.
У другій половині місяця події пришвидшились.
Ще 19 січня у Генштабі ЗСУ заявляли: ситуацію в аеропорту контролюють “кіборги”. Однак ситуація була дуже напруженою. Бойовики не давали винести загиблих і поранених з-під обстрілу. Крім того, того дня бойовики підірвали частину перекриття другого поверху, де перебували українські військові. За два дні підірвали перекриття нового терміналу Донецького аеропорту. Після вибухів у новому терміналі розпочався сильний масований наступ з усіх боків. Утім українські продовжували завдавати бойовикам важких втрат, знищуючи і людей, і техніку. Попри те, що їхні позиції були зруйновані та прострілювалися прямим наведенням.
21 січня з території аеропорту відступили останні захисники. Тому що аеропорт більше не був придатним для оборони.
Важливо: у різний час у боях за Донецький аеропорт і безпосередньо на його території, і у прилеглому селищі Піски брали участь спецпризначенці 3-го окремого полку, а також бійці 79-ї, 80-ї, 81-ї, 95-ї окремих аеромобільних бригад, 93-ї окремої механізованої бригади, 57-ї окремої мотопіхотної бригади, 90-го окремого аеромобільного та 74-го окремого розвідувального батальйонів. А також добровольці полку “Дніпро-1”, “Правого сектору” та ОУН. Захищаючи Донецький аеропорт, полягли 100 українських військових, понад 300 отримали поранення.
Втім, навіть після падіння стін ключових будівель аеропорту, українські воїни підтвердили, що “кіборгами” їх назвали не просто так. Вони продовжували відбивати його територію, щоб вивести загиблих і поранених.
Як наголосила Вовк, про це важливо і говорити, і пам’ятати.
Говорити, що після падіння терміналу наші хлопці ще кілька днів тримали “пожежку” – це важливо. Що тримали РЛС – теж важливо. Що злітна смуга досі під нашим вогньовим контролем – теж важливо. Що “Мурашник”, “17-та” висота і багато позицій навколо ДАПу наші – теж важливо. Наші не здали аеропорт. Просто будівля була повністю розбита, там нічого не лишилось,
– каже вона.
“Там було дуже багато крутих людей. Для мене, наприклад, дуже крутими були водії МТ-ЛБ, які не боялись на такій бляшанці заїжджати і завозити хлопців на ротації, вивозити поранених. Багато хто з них загинув. Наприклад, Дмитра Гудзика поховали тільки минулого року”, – додає журналістка.
Хто такий Дмитро Гудзик?
Водій МТ-ЛБ 80 ОАЕМБр, майстер-номер обслуги. На військову службу його призвали у 2014 році, воювати за Донецький аеропорт він поїхав добровольцем.
В ніч на 20 січня 2015 року виїхав з Пісок забирати поранених з аеропорту Донецька. Загинув у результаті вибуху. За свідченнями старшини ЗСУ Віталія Гнатенко, Дмитро повідомив рацією: “Я горю, дистанціюватися не можу”. “Йому дали завдання дотягнути до радіолокаційної станції. Там ми змогли б його забрати. Але він не доїхав буквально 200-300 метрів, здетонував БК і вони загинули”, – розповів Гнатенко.
Через місяць тіло Дмитра вдалося вивезти з ДАП разом з тілами ще чотирьох захисників. Рідні не одразу впізнали тіло. Його ідентифікували на підставі експертизи ДНК. Перепоховання загиблого у рідному селі на Львівщині відбулось наприкінці серпня 2021 року.
Крім того, 27 січня українські військовики відвоювали частину аеропорту – щоб забрати тіла сімох воїнів, що раніше загинули.
Шараскін каже, що “кіборги” – це особлива сторінка історії українців. За його словами, попри те, що стіни аеропорту впали, ДАП – це переможний епізод”, а його захисники є беззаперечними героями.
Але не потрібно романтизації війни. У війні немає нічого доброго і хорошого. Немає нічого романтичного: піт, кров, сльози, поранення, м’ясо, людські нутрощі і запах решток побратимів. Війна – це складна робота. Її краще уникати. Але якщо вже нам уникнути війни не вдалось – потрібно перемагати будь-якими засобами,
– впевнений герой.
Шукайте деталі в групі Facebook