“Я думав, що став ще однiєю твоєю забаганкою, – писав він. – Але не можу забути твої горiховi очi”. …Маринка розплющила очi, такi ж синi, як i в батька. Моя найдорожча красуня, мiй скарб, королiвна, камiнчик найкоштовнiший для мами. Хiба ж я думала, що колись ще колихатиму на руках своє дитя. А тут таке щастя! Незабаром приїде Григорiй, батько Маринки. Чоловiк, якого я… не знаю! Навiть не можу збагнути, як зустрiну. Про що говоритимемо? Невiдомо. Я наважилася провести одну нiч з незнайомим чоловiком, який менi раптово сподобався. Дуже хотiла дитини. I завагiтнiла — з першого разу!
Я — мама? Це ж смiшно!
Ще з дитинства менi казали, що я дуже щаслива, бо схожа на батька. До того ж вiн — Мирослав, а я — Мирослава. Та ще й народилися з татом в один день. Але щасливою я не почувалася. Батьки — обоє вчителi у сiльськiй школi — дуже хотiли, аби я була у всьому найкращою. Щоб вчилася, була чемною, не ходила на танцi та на вулицю. З книжками та телевiзором я справдi спiлкувалась бiльше, нiж з ровесниками. Була зарозумiлою та пихатою.
Iз золотою медаллю школу закiнчила, легко до унiверситету вступила. Iсториком зовсiм не хотiла бути, але так сказала мама. I я не могла не послухатити. Мамi завжди виднiше, як Миросi буде краще. Навчання давалося легко, але було нецiкаво. Згодом пiшла працювати у приватну фiрму секретаркою. Навiщо та наука? А далi у мене з’явилося хобi — я почала колекцiонувати… чоловiкiв. Iз подружкою, такою ж шибайголовою, як я, змагалися, у кого їх буде бiльше. Уявляєте, усе ретельно в зошит записували: хто, де, коли, з ким. Два мої одруження минулися неначе сон. Iз кожним чоловiком, яких я вважала просто гаманцями для своїх забаганок, прожила якихось пiвроку. В одного вiдсудила квартиру, у другого — машину. Адвокати-коханцi допомогли.
Скiльки в мене було чоловiкiв? Добра сотня, напевно. Але завагiтнiти так i не вдалося. Завжди боялася. Щиро кажучи, не любила дiтей. Я — мама? Це ж смiшно! Не хотiла марнувати таке веселе та цiкаве життя на них. Вагiтнiсть може фiгуру зiпсувати, а пологiв боялась через бiль. Вирiшила, що житиму сама.
Не скажу, що була запеклою егоїсткою. У тридцять рокiв закохалася до нестями. Думала, що житиму з Олегом, може, й дитя народимо. Була вже готова. Але Олег вiдплатив менi за всiх чоловiкiв, яких я легко кидала. Пiсля кiлькох мiсяцiв спiльного життя сказав, що я йому за статусом не пiдходжу. Був посадовцем в адмiнiстрацiї, а я — власниця трьох магазинiв одягу. Тобто — “торгашка”.
Вiд мене Олег просто “вiдкупився”. Придбав менi ще одну крамницю i сказав, аби бiльше не потрапляла йому на очi. Жити у Франкiвську вже було несила, тому й перебралася у райцентр. Там почала господарювати.
Хотiлось дитини: до болю, до крику
Минуло сiм рокiв. Моє життя неначе зупинилося. Здавалося, все є: велика квартира, бiзнес, я можу собi дозволити трохи бiльше, нiж iншi. Але самотнiсть просто зводила мене з розуму. Чоловiкiв, як завжди, не бракувало. Але хто з них любив мене по-справжньому, а не “годувався” вiд мого бiзнесу?
Соромно сказати, як я опустилася. Проводила ночi з цiлком випадковими чоловiками, часто — пiсля великої кiлькостi спиртного. На ранок було так гидко, що хотiлося повiситись. Врештi я зупинилася.
Чомусь на чоловiкiв взагалi дивитися не могла. Почала навiть до церкви ходити. Але i там не знайшла заспокоєння. “Треба мати Бога в душi, дитинко,– згадувала слова покiйної бабусi Олi. — Ти справи добрi роби, то й Бог тобi допомагатиме”.
Добрi справи… Чи я колись над ними думала? Давала кiлька сотень, як приходили просити на iнтернат чи старечий дiм. Щось переказувала сиротам на Миколая. Але хiба цього досить? У свої 38 рокiв я зрозумiла, що менi дуже хочеться дитини, до болю, до крику. Але як? Уже рiк я не пiдпускала до себе жодного чоловiка. I почала навiть думати про штучне заплiдення. Складала грошi. Але вiзит до клiнiки раз у раз вiдкладала.
“Шкода, що не можу у вас закохатися…”
Iз Григорiєм я зустрiлася випадково. На якiйсь забавi у ресторанi, де зiбрались чиновники районної адмiнiстрацiї та пiдприємцi. До мене пiдiйшов високий худорлявий чоловiк. “У вас чудова сукня i сумнi горiховi очi”,– сказав, обiймаючи мене за плечi. Алкоголь зробив його балакучим, i Григорiй молов якiсь дурницi. “Шкода, що не можу у вас закохатися, — казав вiн. — Бачу, ви така ж, як i я: маєте все i не маєте спокою. Я це вiдчуваю. Якби ми не були такi схожi, то у вас можна було б закохатися!”
Вiн пiшов до своєї компанiї канадських бiзнесменiв українського походження. Їх було четверо. Веселi чоловiки, якi, випивши зайвого, трохи смiшно спiвали українських пiсень. “10 червня. 14.00. Бiля входу до залiзничного вокзалу. Львiв”, — написала я в записцi й передала Григорiю через офiцiанта. А сама швидко вийшла з ресторану. Без жодних мрiй та сподiвань. Нiби й нiколи не було того канадського українця. Чому я це зробила? I досi не не розумiю. Мабуть, тодi моєю рукою водила Доля, яка хотiла, аби на свiт з’явилася Маринка.
До Львова їхала, вже якось наперед знаючи, що Григорiй там буде. Сумнiву не було нiякого. До зустрiчi не готувалася, не купувала нової сукнi, не йшла спецiально до салону краси. Хотiла просто бути собою.
I Григорiй приїхав. Нашi три ночi в готелi були, я б сказала, буденними. Ми кохалися якось тихо i спокiйно, без пристрастi. Потiм ходили по Львову, танцювали бiля ратушi, смiялися. Здавалося, вже десять рокiв живемо разом i просто поїхали собi на вiк-енд. Я не розпитувала Григорiя про родину. Знала лише, що має трьох синiв, яких дуже любить. Але чи одружений з їхньою мамою? Байдуже!
Про зустрiч забула швидко, не писала, не дзвонила. Жила собi, нi на що не сподiваючись. Серце поволi кам’янiло. Але про тi три ночi у Львовi дуже скоро довелося згадати…
Нi про що не шкодую
“Ну нарештi,– смiялася пiсля огляду моя добра знайома, гiнеколог Свiтлана. — Вiтаю, матусю!” Я не могла отямитися. Завагiтнiти у 38 рокiв? Пiсля скiлькох чоловiкiв? Дивина. Це спантеличило. Не входило у плани. Ото вже будуть у Коломиї язиками плескати: “Вiд кого ж наша Мирося народила?”
Пiзня вагiтнiсть — це вам не жарти. Сказати, що я дуже тiшилась… Мабуть, то була б неправда. Я постiйно почувалася втомленою. Майже всю вагiтнiсть пролежала “на збереженнi”. Лiкарня стала другим домом. Але там, серед жiнок, менi було добре. Я їх пiдбадьорювала, декому й грошима допомагала. А ще просто з лiкарняної палати керувала своїми крамницями. Замовляла товар через iнтернет, давню знайому попросила приглянути за всiм. Оксана виявилася добрим керiвником, але я все одно тримала бiзнес пiд контролем. Мати-одиначка не може дозволити собi розслабитись нi на хвилю…
Потiм мене “кесарили”. Просто заснула, а прокинувшись побачила свою Маринку. Iм’я донечцi вибрала ще на перших тижнях. Не сумнiвалася, що народиться дiвчинка, iз синiми, як у батька, очима. Пiсля операцiї було боляче, але, тiльки-но доня вiдкривала очi i будила голосним криком, ставало легше. Мусила найняти няню, бо сама б не впоралась. А мої батьки так i не захотiли побачити онуку, соромились зi мною зустрiтися, бо ж дитя нагуляла. Але, думаю, згодом вони зрозумiють. Нехай мине трохи часу.
Григорiєвi вирiшила взагалi нiчого не казати. Бо ми ж таки й не спiлкувалися. Навiщо? У нього своє життя. А я його, правду кажучи, i не знаю. Чужий чоловiк.
Але вiн сам дав про себе знати. Коли Маринцi сповнилося три мiсяцi, зателефонував. Говорив так, нiби кiлька днiв тому поїхав у вiдрядження: “Привiт! Я дiзнався, що ти народила доньку… Нiчого не кажи, за тиждень я приїду, i ми про все поговоримо”.
А наступного дня в електроннiй скринцi вiд нього був довжелезний лист. Казав, що вже кiлька рокiв розлучений, але дбає про синiв. “Ти навiть не питала, чи маю я родину, — дорiкав батько Маринки. — Я думав, що став ще однiєю твоєю забаганкою. Але не можу забути твої горiховi очi. А тепер дуже хочу побачити доню. Сподiваюсь, ти нi про що не пошкодуєш…”
А я i не шкодую! Бо маю доньку, а тепер от буду знайомитися з її батьком…
Що буде далi, чи складеться у нас з Григорiєм — не знаю. Проте я щаслива! I хочу сказати всiм самотнiм жiнкам: народжуйте, не зважаючи нi на що, ставайте матерями. Бо то найбiльше для жiнки щастя. Все iнше — пусте.
Шукайте деталі в групі Facebook