Урядові заборони та спекуляції щодо виїзду трудових мігрантів за кордон призведуть до того, що все більше українців хотітиме залишити країну.
Тільки вже не на сезонні роботи, а назавжди.
Із початком епідемії коронавірусу мігранти мали вдосталь причин для хвилювань. І через умови карантину вдома та у країні, де вони працюють, і щодо того, чи лікуватимуть їх за кордоном, і через можливість, що родина в Україні захворіє. Ті, хто тільки планував поїхати на заробітки – не знав, чи знайде роботу на тих умовах, на які розраховував.
І якщо у останніх донедавна головний страх зводився до питання “чи впустить мене країна, яка видала дозвіл на роботу”, то тепер на першому місці в українських мігрантів інший страх “чи зможу я виїхати з України”?
Десятиліттями українська держава дотримувалася неформального мовчазного соціального договору: влада нічим не може допомогти громадянам вдома, проте не заважає їм дбати про себе за кордоном.
Еміграція з України інтенсифікувалася після 2014 року – з одного боку, шукати кращої долі людей виштовхувала глибока економічна криза й окупація Росією Криму та Донбасу, з іншого – старіння суспільств та економічне зростання у країнах ЄС, яке змусило західних сусідів Києва заохочувати трудову міграцію. На початку цього року за кордоном працювали понад 2 млн громадян України, грошові перекази від них за даними Світового банку сягнули майже $16 млрд на рік, тобто понад 10% українського ВВП.
Трудові мігранти перетворилися на “інвестора №1” в Україні.
Перша ластівка, що державі набридло спостерігати, як такі гроші проходить повз неї, прилетіла рік тому – у березні 2019 депутат ВР Оксана Білозір (БПП) запропонувала проєкт закону, який передбачав запровадження в Україні філіппінської моделі контролю за трудовою еміграцією. На Філіппінах кожен мігрант зобов’язаний шукати роботу через спеціальне держагентство, яке, з одного боку, дбає про легальність працевлаштування за кордоном, але з іншого – штучно обмежує вибір працедавців і незалежність мігрантів. Ну і, звісно, бере за це від мігрантів гроші, фактично податок на право виїхати з країни.
Проєкт Білозір відкинули після критики з боку експертів і правозахисників. Проте до ідеї кардинально збільшити роль держави у міграційних процесах – і не поступово, а одномоментно – повернувся уряд Дениса Шмигаля, і пандемія стала йому в пригоді.
Я живу у Польщі вже 11 років.
За епопеєю з вильотом британського чартеру з Борисполя спостерігала разом з українськими варшавськими друзями – з відчуттям нереальності того, що відбувається.
Люди знайшли собі роботу за кордоном, які погодилися працювати у дискомфорті, вдалині від дома, на розлуку з родиною; їхні працедавці погодилися витратити десятки тисяч фунтів на організацію перельоту.
І уряд не хоче випускати цей рейс?!
Хоча я не сезонна працівниця, можу показати дозвіл на проживання за кордоном, довготерміновий трудовий договір, все одно легко уявляю себе на місці тих українців, хто приїхав на той злощасний літак. При чому, як показує нещодавнє повідомлення британського посольства у Києві, наявність residence permit однієї з європейських країн теж не гарантує можливості вільного вильоту з України, тільки – як повідомляє посольство – полегшує отримання відповідного урядового дозволу.
Пояснення Кабміну та МЗС, що українські працівники можуть захворіти за кордоном, і не буде кому про них дбати, не видаються щирими. Та й вони є просто неправдивими: європейські країни зробили лікування від коронавірусу безкоштовним для мігрантів.
Ще більш фальшиво звучать запевнення, що уряд в ручному режимі видаватиме дозволи на чартери щоб уникнути ситуації, коли звільнених мігрантів доведеться евакуювати коштом держави: у березні далеко не всі українці отримали бодай організаційну підтримку держави у поверненні додому, а ті що отримали – платили за авіаквитки власним коштом.
Уряд Шмигаля брутально розриває соціальний договір.
Перша його частина лишилася чинною: країна і далі не може подбати про своїх громадян вдома, але тепер не дає громадянам і самим подбати про себе. Громадяни тут не суб’єкти, тільки цінний ресурс у стосунках з Заходом.
Останніми тижням в ЄС падає попит на вугілля, нафту, електроніку та автомобілі. Але росте на essential workers – працівників роздрібної торгівлі, аграріїв, будівельників, кур’єрів, прибиральників та опікунів для хворих. Саме в цих секторах працює значна частка українців на Заході, і для них уряди Польщі, Німеччини, Британії ввели низку спрощень на час карантину.
У цьому контексті стратегія українського уряду на обмеження виїзду працівників за кордон (ніколи чітко не пояснена громадськості) виглядає як спроба спекуляції, доведення своєї цінності коштом власних громадян.
Мовляв, ми не можемо провести демократичні реформи, побороти корупцію, побудувати інноваційну економіку. Але маємо потрібні вам робочі руки. То що тепер скажете, хто виграв?
Якщо для західних політиків та дипломатів дії уряду Шмигаля виглядають архаїчно та непослідовно (який сенс у блокаді саме авіарейсів, якщо українці досі можуть виїхати до сусідніх країн ЄС через наземний кордон?), то для українських мігрантів – це знак, що зв’язки з власною державою треба обмежувати.
Бо невідомо, коли твій український паспорт перетвориться для держави на “сертифікат держвласності” на тебе.
Сьогодні не так багато українців мають громадянство країн ЄС. Навіть ті, хто за міграційним стажем міг би його отримати, часто не починають процедуру: не хочуть відмовлятися від українського громадянства, або потрапити у погано регламентовану законодавством ситуацію з паспортами двох країн. Чиїсь мотиви більш раціональні – нерухомість чи земля в Україні, чиїсь – патріотично-сентиментальні.
Але тепер ці люди отримали потужний стимул задуматися: український паспорт це можливість чи тягар? Що, дивлячись на останні заяви уряду, більш реальне: держава подбає про тебе за кордоном, чи в критичний момент позбавить навіть шансу самостійно подбати про себе і родину?
У ці тижні користувачі соцмереж нерідко жартома згадують про передвиборчу обіцянку президента Зеленського “повернути мігрантів додому”. Але чим далі тим менше лишається приводів для жартів. Якщо абсурдна політика управління міграцією в ручному режимі не припиниться, Україна замість затримати “трудові ресурси” вдома – почне тільки швидше втрачати громадян, мотивуючи їх виїжджати, виходити з громадянства та штучно обриваючи їхній зв’язок із батьківщиною.
Україна ані на крок не наблизилася до того, щоб повернути мігрантів додому. Але як ніколи близька, аби втратити їх назавжди.
Шукайте деталі в групі Facebook