Родич військового закликав місцевих жителів допомогти у розшуку автомобіля кривдника.

У Чернівцях виник конфлікт між військовим Романом Ставчанським, який вперше за рік повернуся з фронту, та місцевим жителем. Останньому не сподобалося, що боєць зайняв нібито його місце на парковці, і в результаті за це вдарив його в обличчя.

Про інцидент розповів у Facebook брат постраждалого військовий Олександр Ставчанський.

За його словами, після того як місцевий мешканець вдарив брата, він кинув у слід Ставчанському “Ви за***ли, воєнниє”, і втік із місця події.

Зокрема, родич постраждалого закликав місцевих жителів допомогти у розшуку автомобіля кривдника.

Як розповів сам військовий у коментарі molbuk.ua, “ситуація була зовсім не конфліктною” і він не очікував, що все обернеться такою агресією. Воїн припаркувався біля одного з будинків на вулиці Героїв Крут. Через сніг машину заносило, тому він попросив зачекати водія автомобіля КІА, який під’їхав слідом.

“Услід почув, що це його місце. Я відповів, як це за рік, що я служив, можна було місце купити для паркування. Після цього чоловік просто підійшов до мене і кулаком вдарив у ніс. Одразу сів у машину і поїхав”, – розповів Роман.

Він додає, що не очікував такої реакції.

“У мене нема слів. За що ми там стоїмо? Після цього інциденту викликав поліцію. Мені сказали, що це дрібне хуліганство і що йому загрожує штраф. Але я цього так залишати не хочу. Завтра піду на медичну експертизу. Ніс після удару болить, набряк, я підозрюю, що він мені його поламав”, – розповів Роман.

Користувачі мережі уже допомогли знайти чоловіка на KIA і зазначив, що той образив не лише самого Ставчанського, але і всіх військових, “які тут його ср..ку прикривають”.

“Тому я буду чекати від нього спочатку вибачень, а далі – побачмо”, – зазначив військовий.

У відділі комунікацій Нацполіції у Чернівецькій області повідомили, що наразі 38-річного чернівчанина вже притягнуто до адмінвідповідальності за статтею “дрібне хуліганство”.

Через пів року після звільнення з російського полону помер український захисник Олег Мудрак. Він був командиром 1-го батальйону полку “Азов”. Героїчно обороняв від російських окупантів Маріуполь ще 2014 року, а після початку повномасштабного вторгнення Росії до України – “Азовсталь”. У героя не витримало серце.

Про це повідомила в Instagram дружина командира полку “Азов” Дениса “Редіса” Прокопенка – Катерина. Вона зазначила, що Мудрак пережив справжнє пекло (щоб переглянути фото, доскрольте до кінця сторінки).

“У військового, який пройшов пекло, зупинилося серце. Наслідки полону й тортур. Не хочу думати про те, що нас чекає попереду, але ми обов’язково помстимося. Пережив Маріуполь, полон, теракт… Вічна пам’ять герою”, – написала Прокопенко під фото, на якому чітко видно злочини російських загарбників щодо українських захисників.

На двох знімках Мудрак постав до полону – сильний, спортивної статури чоловік. Поруч він був зображений уже в полоні – схудлий до кісток.

Прокопенко також опублікувала пост племінника Мудрака, в якому він зворушливою розповів про свого дядька.

“Мудрак Олег Васильович – майор, герой, сталевий чоловік, мій дядько, мій брат, моя опора, моя гордість, мій маяк і приклад характеру! Він палав цим життям, насолоджувався і запалював серця всіх людей навколо. Він зробив усе можливе, щоб я став таким, яким я є. Тому він ніколи не зникне з моєї голови та серця. Я хочу бути чоловіком, гідним Олега, щоб він дивився на мене з Вальгали та відчував лише гордість за мене”, – йдеться у повідомленні.

Також родич додав, що Мудрак ніколи не хотів, щоб його смерть була “святом сліз”. Герой мріяв про те, щоб його близькі зібралися разом і з усмішкою згадували найкращі моменти, пов’язані з ним.

“Мама вижила на шматочку кухні”: росіяни у Дніпрі розбомбили будинок українського захисника (фото)

Український захисник воював на Донеччині, а мама в цей час була у будинку в Дніпрі, який знищили окупанти.

У Дніпрі під час ракетного терористичного удару військ РФ по житловій багатоповерхівці постраждала матір захисника України, який воює на Бахмутському напрямку.

Про це сам воїн написав в Instagram.

У соцмережі захисник опублікував світлини та відео його будинку, написавши: “Доки я воюю на Донбасі, вирішили мій будинок знищити, поки там була мама, собака і кіт”.

Він розповів, що його матір дивом вижила, але нині перебуває у лікарні.

“Через 4 години після вибуху, летячи з Бахмута до Дніпра, на цьому відео я дізнаюся, що, швидше за все, дивом мама вижила, на шматочку кухні, єдиному вцілілому місці моєї квартири на 9 поверсі, притиснута плитою”, – написав він у дописі, до якого додав відео зруйнованої окупантами багатоповерхівки.

Українські захисники героїчно протистоять ворогові. У Маріуполі старший офіцер прикордонних військ України підірвав себе на радіостанції, щоб вона не дісталася російським загарбникам.

Останніми словами українського захисника були “Слава Україні”. Про це сьогодні на брифінгу розповів радник керівника Офісу президента Олексій Арестович.

“У Маріуполі один із старших офіцерів прикордонних військ, будучи оточений ворогами і поранений, підірвав себе разом із радіостанцією, щоб вона не дісталася супротивникові. Останніми словами в радіостанції були “Слава Україні!”. Низький уклін, повага та честь нашим прикордонникам”, – сказав Арестович.

Зазначимо, що раніше Віталій Скакун ціною власного життя підірвав Генічеський міст, щоб завадити просуванню російських окупантів. Бійцю з Тернопільської області було лише 25 років, тепер він – Герой України посмертно. Докладніше про те, хто віддав життя за нашу державу, читайте у матеріалі OBOZREVATEL.

Наприкінці літа 2014-го Україна була за крок від перемоги. Українські війська активно звільняли захоплені міста та села Донбасу. До завершення війни, здавалося, лишалися лічені дні. І, певно, сьогодні війна на сході нашої держави була б уже хай і трагічною та кривавою, але – сторінкою в історії нашої держави. Якби не пряме вторгнення російської армії.

Наймасштабніше угрупування російських військ, за даними військової прокуратури, заходило на територію суверенної та незалежної держави Україна в ніч з 23 на 24 серпня 2014 року. Поки українці святкували 23 річницю проголошення незалежності, через державний кордон перейшли щонайменше дев’ять батальйонно-тактичних груп ЗС РФ. За найскромнішими підрахунками, йшлося про 3,5 тисячі кадрових російських військових, 60 танків та понад 300 одиниць іншої бронетехніки.

Саме цього дня, 24 серпня 2014 року, Людмила Свірська з Дніпропетровщини востаннє чула голос свого сина, 29-річного Володимира з 40 БТрО “Кривбас”. Автомобіль, у якому він виїздив з Іловайська, потрапив у ворожу засідку – і хлопець зник. Відтоді День Незалежності для Людмили Свірської став річницею початку пошуків, тривоги та невідомості, що розтяглися вже на 7 років. Єдине, що згорьована мама знає точно – що того дня Володя не загинув. Єдине, в що вона безумовно вірить – що одного разу він до неї повернеться.

Далі – від першої особи.

…Повістку нам принесли навесні. Представники військкомату вручили її мені просто в руки. Чесно кажучи, я тоді була дуже здивована, геть розгубилася. Справа в тому, що наш Володя строчку не служив. Дуже хотів завжди, вважав, що кожен справжній чоловік має пройти армію, мріяв потрапити в десантні війська – але не склалося через хворобу.

У свій вихідний, це була неділя, Володя пішов з цією повісткою до військкомату проходити медкомісію. Того ж дня повернувся і сказав, що все пройшов, що буде фінансистом у 40 батальйоні територіальної оборони, адже має фінансову освіту.

Звісно, ми дуже переживали. Нас тоді заспокоювали: це батальйон територіальної оборони, хлопці будуть на території Дніпропетровської області.

Мобілізували сина 17 травня 2014 року. Спочатку вони пройшли підготовку на Макулані, в 17 танковій бригаді. На них було боляче дивитися. Форма, яку видали, не всім підходила за розміром, вони були – хто в чому, взуті в кросівки. Мій син – та й інші хлопці – багато що купували самі, згодом і волонтери допомагали.

А потім батальйон відправили в Донецьку область. Правда, про це ми дізналися пізніше. Володя потрапив у фінансову службу. Багато не розказував, казав тільки, що ходять в наряди по черзі, служать.

З серпня фінансова служба батальйону працювала вже переважно в Дніпрі. У зону вони виїздили з певною періодичністю: розвозили по блокпостах зарплати, а також матеріально-технічне забезпечення.

Незадовго до Дня Незалежності Вову на кілька днів відпустили додому – перед тим, як вони 17 серпня мали знову їхати в АТО. Пам’ятаю, я йому ще напівжартома-напівсерйозно дорікала: сину, ти наче й вдома, а я тебе взагалі не бачу. Бо він усе – то до брата, то туди, то сюди… Намагався всіх навідати. Наче відчував, що надовго поїде…

А 17 числа вони виїхали.

Вова дзвонив нам щодня. Казав, що вони мають упоратися за тиждень, що розраховують усе встигнути зробити за цей час. Про війну багато не говорив. Розповідав тільки, що серед тих перших полонених, кого наші хлопці затримували, траплялися і ті, в кого російські паспорти були… Уже тоді було ясно, хто з того боку воював…

Це сталося 24 серпня, в День Незалежності. Хлопці їхали з чергового блокпосту – з боку Іловайська. Їхали двома машинами. У першій не знаю, скільки людей було, знаю, там везли кількох поранених. Мій син був у другій машині. Там не тільки фінансисти були, з ними їхав ще представник військкомату та полонений, якого треба було доправити в штаб. Та ще пораненого в госпіталь везли, в Розівку.

Перша машина від них відірвалася – хвилин на 15-20. І потрапила в засідку під Кутейниковим. Як мені розповідали, там були росіяни, які поставили там БМП з українською символікою – начебто то наші там стоять… У результаті ту першу машину обстріляли, а хлопців взяли в полон.

Коли до місця засідки дісталася машина, в якій їхав Вова – вони побачили першу машину з відкритими дверцятами. І хоч і не знали, що там відбулося, щось їх насторожило. Тож водій, не доїжджаючи до перехрестя, де стояла наша машина, розвернувся і почав рухатися в інший бік. У цей момент із посадки вискочила російська БМД – і їхню машину розстріляли. Хтось загинув на місці, більшість хлопців отримали поранення різної тяжкості. Ті, хто був поранений, але міг хоч якось пересуватися, кинулися в посадку чи до траси, добиралися, хто як міг. Важкі хлопці лишилися на місці. Хтось із них потрапив у полон. Когось потім доправили в госпіталь.

Коли ми розпитували хлопців, які там були, вони розповідали, що наш Вова зі ще одним хлопцем вискочили з машини і побігли в бік лісопосадки…

Що з ними сталося далі, ми не знали десь, напевно, з місяць. Поки з полону не повернувся один із побратимів Вови – він їхав у першій машині. Цей хлопець розповів, що мого сина бачив у Сніжному – в будівлі РОВД, де їх утримували. Вони не мали можливості навіть словом перекинутися, тільки поглядами зустрілися, впізнали один одного.

У цього хлопця були поранені ноги – а поранених там окремо тримали. Вова, з його слів, не був поранений. На ньому лише форма трохи обгоріла. Побратим Вови розповідав, що не один день бачив, як мого сина та інших наших хлопців-полонених ганяли на роботи…

Вовин товариш наполягає: бачив саме мого сина. Розповідав про це в СБУ, скрізь. І нам тоді казав: їх скоро відпустять, все має бути добре… Але він помилився. Нікого ніхто не відпустив. Мені казали, що те місце, де тримали мого сина – то наче “перевалочна база” у них була. І звідти чимало кого з полонених вивезли кудись. Певно, так само могли вивезти і нашого Вову.

Зразу нам ставили, що Вова – “безвісти зниклий”. Куди ми тільки не зверталися. Об’їздили всі госпіталі Дніпра, були в морзі… Ходили до Рубана – там нам сказали: ми не пошуковці, можемо щось зробити, тільки коли знаємо, кого і де саме утримують. У списках “Офіцерського корпусу” прізвище Свірський ми побачили лише один раз. Але потім Рубана відсторонили від цієї роботи.

Зверталися ми також до Василя Будіка, Юрія Тандіта, у військову прокуратуру і навіть в Адміністрацію президента. Алла Чонгар, яка вивозила загиблих з окупованої території, мені сказала: на Володимира Свірського в неї нема геть нічого, його тіла на окупованих територіях не знаходили. Та й по ДНК жодних збігів за ці роки не було: я зразки для аналізу здавала відразу, як син зник.

А коли я на початку 2015 року вкотре подзвонила в Міноборони – там мені сказали, що мій син – у полоні. Не знаю, чому вони змінили думку. Може прислухалися до свідчень побратима Вови. А може ще якусь інформацію отримали. І напевно – серйозну, бо інакше би вони не змінили статус із “безвісти зниклого” на “полоненого без встановленого місця перебування”.

Ще тоді, на початку, нам приходив лист від СБУ (ми до них найперше зверталися), яким нас повідомляли, що син внесений до списку зниклих безвісти. І в конверт було вкладено папірець з надрукованим текстом: не звертайтеся ні до журналістів, ні на телебачення, аби не нашкодити – тільки до Володимира Рубана, в Офіцерський корпус.

І ми мовчали. Боялися зробити гірше. Коли ти з таким вперше в житті зіштовхуєшся – ти просто не знаєш, що робити…

Один раз нам подзвонили – на номер мого чоловіка. Ті, хто дзвонив, не назвалися. Сказали, що знають, де наш син. Озвучили суму, яку ми маємо заплатити. Дали комусь трубку, сказавши, що це Вова. Але то був не він… Більше вони не дзвонили.

Ми всі ці роки разом з іншими мамами намагаємося дізнатися хоч щось про наших дітей. Різні думки, різні чутки були. І що їх можуть утримувати в Донецьку чи в Луганську. Не відкидаю, що могли і в Росію вивезти – таку версію нам теж доводилося чути.

Усі ці роки на тій стороні не визнають, що наші діти в них у полоні. Навіть тих, про кого точно відомо, що вони там, про кого знаємо, де саме їх утримують, тих хлопців, кому вдається час від часу зідзвонюватися з рідними – навіть їх не визнають офіційно… Що вже казати про тих дітей, про долю яких ми не знаємо взагалі нічого.

Я би з радістю поїхала його шукати. Знати би тільки, куди їхати. Все думаю: а може треба було зразу це зробити? Не чекати обмінів, не слухати нікого – а бігти шукати сина?

Часто намагаюся уявити, що ось двері відчиняються – і він заходить… Раніше бачила цю мить дуже чітко. Я майже відчувала ту неймовірну радість, яка би мене охопила в той момент… Та чим далі – тим важче мені уявити нашу зустріч. Я точно знаю, що то буде найщасливіша мить у моєму житті. Але не знаю, якою буде моя реакція… Це точно будуть і сльози, і все… Бо навіть зараз, коли тільки думаю про повернення сина – завжди плачу.

Якби ж дізнатися хоч щось. Якби ж хоч якась звісточка… Я, звісно, вірю – знаю! – що Вова живий. І вірю, що одного разу він повернеться додому. Але як подумаєш: 21 сторіччя, інтернет, телефони – а нам не відомо нічогісінько! Немов ми досі живемо в Середньовіччі…

На Донбасі продовжують гинути українські військові. Цього разу війна забрала життя 28-річного Віктора Кучеренка – старшого солдата 17 Криворізької танкової бригади. То була вже друга ротація бійця, у лютому він мав повернутися додому.

Докладніше про це читайте в матеріалі OBOZREVATEL.

Уперше пішов на фронт із братом
У селі Новолазарівка Баштанського району Миколаївської області готуються до прощання з Віктором. Хлопець загинув у вівторок, 11 січня, під час обстрілу під Попасною на Луганщині. У його рідному селі кажуть, що це велика трагедія як для сім’ї, так і для решти всіх людей, хто його знав.

Його мама раніше очолювала місцеву сільську раду. Нинішня староста Новолазарівки Раїса Сапожнікова каже, що Віктор був другим сином у сім’ї від другого шлюбу.

“У мами від першого шлюбу теж є син. Ось вони удвох із братом у 2016 році вирушили на фронт, бо хотіли захищати Україну. 2017-го повернулися. Віктор влаштувався шахтарем, пропрацював кілька років. А у 2020 році знову вирішив піти на фронт”, – розповідає вона.

Не послухав маму і пішов на фронт вдруге
Мама вмовляла Віктора не їхати на Донбас знову, наче відчувала лихо. “Вона говорила йому, що він вже там був, відвоював, досить. Але він нікого не послухався, нікому не сказав і знову уклав контракт. Нікому не розповідав, де саме перебуває. Дзвонив і казав рідним, що все добре, щоб не хвилювались. І ось тепер таке лихо”, – зі сльозами продовжує староста.

Раїса Наумівна згадує, що Вітек (так його називали у селі) після 5-го класу перейшов навчатися в гімназію до сусіднього селища Казанків. Потім закінчив СПТУ за фахом бухгалтер.

“Він був у мене на практиці, я тоді працювала бухгалтером у сільраді. Дуже тямущий і талановитий хлопець. У нас якраз була гаряча пора: кінець року, аудит. Все, що я просила його зробити, він одразу виконував. Розумів мене з півслова, йому не потрібно було зайвий раз пояснювати чи нагадувати”, – каже староста.

У селі про Віктора говорять як про хорошу і дуже веселу людину. Завжди усміхнений, жартував, ніколи ні з ким не конфліктував. Про сім’ю теж відгукуються позитивно. Його вітчим хоч і хворіє, але займається бджільництвом, сім’я має господарство.

Для Новолазарівки це перша така втрата. Ховатимуть Віктора Кучеренка у п’ятницю, 14 січня, на місцевому цвинтарі.

ЗСУ знову зазнали втрат на Донбасі – біля села Крута Балка Ясинуватського району Донецької області підірвалися двоє бійців 25-ї окремої повітрянодесантної Січеславської бригади. Один із загиблих – Ілля Супрун із Дніпра. Хлопцю було лише 23 роки, він міг досягти високих кар’єрних успіхів, але вирішив, що піде захищати Україну від окупантів.

Докладніше про нього читайте в матеріалі OBOZREVATEL.

Бійці підірвалися під час виконання завдання
Трагедія сталася в понеділок, 10 січня. Під час відновлення мінно-вибухових загорож бійці підірвалися на невідомому пристрої. Травми були несумісні з життям.

Один із загиблих – Ілля Супрун. Хрещена 23-річного хлопця Ганна Кириченко написала про нього у соцмережі: “Талановитий, гарний юнак, мій Герой, наш Герой. Герой України”.

Жінка хрестила Іллю, коли ще навчалася в 11-му класі. “Я пам’ятаю, як він народився, я хрестила його, як він ріс… Його виховували мама та бабуся. Він був дуже талановитим хлопчиком, ми просто не могли натішитися ним”, – говорила Ганна OBOZREVATEL.

Мама Іллі викладає в ліцеї інформаційних технологій у Дніпрі, там навчався й Ілля. Це один із престижних закладів освіти в місті.

Відкривалися всі дороги, але вирішив стати військовим
За словами Ганни, Ілля дуже добре навчався та захоплювався програмуванням.

“У нього був дуже високий потенціал. Випускники цього ліцею працюють у міжнародних IT-компаніях, в економічній сфері, займаються політикою. В Іллі відкривалося велике майбутнє. Але він ще був патріотом України. Закінчення ліцею збіглося з початком війни на сході, і він вирішив, що захищатиме Батьківщину”, – розповідає хрещена.

Тож хлопець вступив до Національної академії Сухопутних військ ім. Петра Сагайдачного у Львові. Закінчивши її в 2020 році, Ілля уклав контракт і вирушив на фронт, у район Авдіївки під Донецьком.

“У школі він займався спортом. Ми ще називали його гутаперчевий хлопчик через його гнучкість. Він займався спортивною гімнастикою та легкою атлетикою. Був дуже витривалим і фізично підготовленим. Це дуже допомогло йому під час служби на Донбасі. Хоча, як він сам зізнавався, служба давалася нелегко”, – згадує тітка.

Ще під час навчання в ліцеї хлопець зробив для шкільного аерокосмічного музею спеціальні полички, де зберігаються експозиції, присвячені героям. Тепер там на одній із поличок стоятиме портрет і самого Іллі Супруна.

Поховають загиблого бійця у п’ятницю, 14 січня, у Дніпрі.

У лікарні 1 січня на 21-році життя помер український захисник Ігор Тичина. Ворог поранив героя 27 грудня.

Про це повідомили на Facebook-cторінці Коростенського міського колегіуму. У повідомленні мовиться, що загиблий був їхнім випускником.
Родина героя втратила сина, брата, онука.
“Тичина гідно і відповідально ніс службу, був добрим та надійним товаришем, справжнім патріотом України та мав багато планів на майбутнє, яким не судилося здійснитися”,– розповіли у колегіумі.

Редакція сайту висловлює щирі співчуття рідним загиблого героя.

31 грудня 2021 року проросійські окупанти вбили 23-річного молодшого сержанта Збройних сил Станіслава Богуславського. Герой загинув під час обстрілу позицій українських захисників.

Про це повідомляє пресслужба 25-ї окремої повітрянодесантної Січеславської бригади. Там зазначили, що загиблий солдат був щирою і відкритою людиною, а його смерть – важка втрата для всіх.

“Герой завжди був готовий протягнути руку допомоги своїм побратимам. Але ворог своїми підступними діями обірвав життя десантника, патріота, справжнього сина свого народу. Вічна пам’ять героєві. Не пробачимо”, – сказано у повідомленні.

Львів ушанував Руслана Янковського – воїна 80 окремої десантно-штурмової бригади.

27-річний Руслан прийшов у десант за контрактом ще 2013 року. На фронт потрапив одним із перших. Був командиром протитанкового відділення. У серпні 2014 під час оборони Луганського аеропорту Руслан і ще кілька його побратимів загинули. Їхні тіла тривалий час ворог не віддав, а коли це нарешті сталося – бійців поховали як невідомих. Руслана Янковського вдалося ідентифікувати лише після кількох експертиз. Світла пам”ять