В українських та російських соцмережах почали поширювати вірш, написаний нібито солдатом армії Росії, яка вторглася і розпочала війну в Україні. Росіянин, посланий вбивати мирних людей, визнає себе чудовиськом і катом.

Невідомий автор адресує свій римований лист мамі: говорить, що стріляв “Градами” по Херсону, отримав поранення і потрапив у полон. Водночас шкодує, що його відправили зі зброєю на українську землю, бо, як виявилося, “жодних терористів там немає”.

Вірш доступний у відкритому доступі в інтернеті, OBOZREVATEL публікує його мовою оригіналу і без правок:

“Мам, я в плену, но ты не плачь.

Заштопали, теперь как новый.

Меня лечил херсонский врач

Уставший, строгий и суровый.

Лечил меня. Ты слышишь, мам:

Я бил по городу из “Градов”,

И полбольницы просто в хлам,

Но он меня лечил: “Так надо”.

Мам, я – чудовище, прости.

В потоках лжи мы заблудились.

Всю жизнь мне этот крест нести.

Теперь мои глаза открылись.

Нас провезли по тем местам,

Куда снаряды угодили.

А мы не верили глазам:

Что мы с Херсоном натворили!

В больницах раненых полно.

Здесь каждый русских проклинает.

Отец, белей, чем полотно,

Ребенка мертвого качает.

Мать, я – чудовище, палач.

И нет здесь, мама, террористов.

Здесь только стон людской и плач,

А мы для них страшней фашистов.

Нас, мам, послали на убой,

Не жалко было нас комбату.

Тут мне херсонец крикнул: “Стой!

Ложись, сопляк!” – и дальше матом.

Он не хотел в меня стрелять.

Он – Человек, а я – убийца.

Из боя вынес! Слышишь, мать,

Меня, убийцу, кровопийцу!

Мам, я в плену, но ты не плачь.

Заштопали, теперь как новый.

Меня лечил херсонский врач

Уставший, строгий и суровый.

Он выполнял врачебный долг,

А я же, от стыда сгорая,

Впервые сам подумать смог:

Кому нужна война такая?”.

Зазначимо, що українці неоднозначно поставилися до творчості, ймовірно, російського військового. Одні кажуть, мовляв, сказане зворушило їх: “Все правда! До сліз”, “Вірш від душі в реаліях”.

Але багато хто не повірив ні в те, що вірш написано російським військовим, ні тому, що в ньому сказано. Більшість наголошують, що таке зізнання вже ні до чого: убитих російськими військами українських військовослужбовців, мирних жителів і дітей не повернути. Не збираються українці прощати армії РФ вторгнення, численні руйнування їхніх міст, сіл і загалом порушення спокою та звичного мирного життя.

“Добре, якщо почують і зрозуміють, а поки ми чекаємо – переживемо ніч чи ні”, “Непогано, звісно… Але не розчулив мене рюзкій солдат! На нари – і на обмін! Хай вдома пише!”, “Гарно б, щоб справді російські солдати так думали, але… Не вірю, що цей вірш написав саме російський солдат. І в їхнє розкаяння не вірю. Вони в абсолютній більшості прекрасно знають, що роблять”, – наголосили українці.