Відома українська письменниця Ірена Карпа вже багато років проживає з чоловіком-французом та своїми двома доньками у Парижі. Вона розповіла, що не все так чудово закордоном, як багато хто вважає.

На своїй сторінці в Інстаграмі Ірена Карпа розповіла нюанси проживання у французькій столиці. Зі слів письменниці навіть самі парижани скаржаться на нестерпні умови життя у місті.

“Любити чи не любити…місто? Ви не уявляєте, яка кількість парижан постійно скаржиться на нестерпні умови життя в Парижі. То уроки тенісу дорогі, то місця в консерваторії не знайдеш для дитини, то забагато машин, то забагато велодоріжок. І взагалі, кажуть парижани, Париж ми любили би, якби в ньому не було… парижан. Ну так, хороша самокритика (хоча насправді фірмова мізантропія, це вам не розслаблений Прованс із м’якою кумедною вимовою і рожевим вином під платанами).”, – написала вона.

Ірена Карпа зізналася, що сама дуже любить Париж, адже тут можна жити інкогніто, гуляти самотньо по набережній, спокійно відвідувати музеї і почуватися цілком комфортно у таких умовах.

“Я люблю Париж, бо тут можна жити інкогніто, ким би ти не був. (Смол-ток із дідусями й продавчинею не рахується – вони будуть знати, куди ти їдеш на вікенд і що їстимеш на Різдво, але не знатимуть, як тебе звати). Тут можна вдивлятися у вікна й вулиці й вигадувати історії людей, які жили століття чи тиждень тому. Можна пити в неіснуючих барах, де колись пив і танцював Хемінгвей. Можна знати місця на набережній, де гуляється самотньо, наче привид Едгара По. А можна навпаки пірнути в вир шопінгу за непотребом і дивуватися, що навіть непотріб тут підібрано з добрим смаком. Можна, користуючись послабленням навал китайських туристів, спокійно роздивлятися улюблених імпресіоністів в Орсе (хай лиш відкриють музеї). Можна зливатися з кольором дахів і міста, а можна бути кольоровим акцентом на їхньому тлі.”, – поділилася Карпа.

Дану статтю мене спонукали написати події, які я кожен день спостерігаю в Італії. Пов’язані вони в різниці в роботі і заробітку тут наших земляків – українців, росіян, молдаван і т.д., тобто вихідців з колишнього СРСР, і самих італійців.

Які зарплати отримують тут наші робочі? Але швидше за коректніше поставити питання отримують і чи залишається на життя? За українськими мірками отримують зарплати величезні, за італійськими – мізер. Але навіть ці гроші доводиться витрачати на проживання та харчування. В Італії вартість харчування і особливо проживання коштує значно дорожче українських, тому більшу частину зарплати «зжирає» оренда житла. У північній Італії оренда самої маленької квартирки обійдеться мінімум в 500 євро, трохи більше – в районі 700 євро і більше. При середній зарплаті іноземців в 800 – 1000 євро, яка, до речі, значно нижча від зарплати італійців, після сплати оренди, комунальних послуг та харчування не залишається практично нічого. Але…

Основну частину наших робочих тут складають жінки у віці 35 – 55 років. Працюють вони в більшості  «баданте» – доглядають за літніми людьми, живучи у них вдома. Тільки це рятує їх і дозволяє економити на проживанні і частково на харчуванні. Але що це за життя? Роками вони сидять зі старими, не можуть дозволити собі мати особисте життя, так і люди похилого віку бувають різні, часто далеко не подарунок. У підсумку життя так і проходить на обслуговування чужих потреб. Якщо ж роботодавець вмирає, то знайти нового стає все складніше. Також часом спостерігаю ситуації, коли баданте працюють наші жінки у віці 60 років і старше, з працею і небажанням вже виконуючи цю роботу. І мені їх щиро шкода, адже вже їм потрібні баданте, але, на жаль, собі вони таке дозволити  ніколи  не зможуть.

А що італійці? А італійці жадноваті! Ні, не все, звичайно, є люди різні, як і у нас. Але в більшості своїй дуже скупі.

Коли літнім синьорам потрібна будь-яка допомога по дому – замінити кран, розетку, поміняти вимикач, люстру, розібрати-зібрати меблі і т.п., вони звуть наших чоловіків, хлопців. І не варто дивуватися, якщо після години роботи, коли стоїш весь в поту, вона з великою гордістю дають 10 євро і запитують: «Ну як, нормально?». Ось вона скупість.

А тепер обгрунтую свою відповідь, а то хтось скаже: «Ну нічого собі 10 євро за годину, та це ж на гривні багато, ми так не отримуємо в Україні!». Для прикладу, тільки сам виклик будь-якого майстра в Італії, незалежно від того зробить він щось чи ні буде коштувати як мінімум 50 євро!!!

І відразу згадую сьогоднішню історію, яка сталася зі мною. У моєму автомобілі прогорів глушник і я поїхав шукати СТО, щоб його замінити. Самому все це зробити в Італії проблематично, ніде немає доступних підйомників або естакад, як в нашій країні. Ні, вони є практично на кожній заправці, але працювати Вам на ньому, швидше за все, ніхто не дозволить. Вони призначені тільки для роботи персоналу, в основному, по заміні масел. Загалом, взяв я з собою новий глушник. Заїжджаю до першого горе-майстра. Питаю його, скільки буде коштувати заміна глушника. Він мені починає розповідати, що мовляв не знає, що в годину він бере 30 євро!!! і що скільки піде на це часу без поняття. На моє запитання, скільки він візьме, якщо піде на це 15 хв, став нервувати і взагалі відмовився що-небудь робити. На другий СТО відмовилися що-небудь робити, мотивуючи це тим, що ставлять тільки свої запчастини. А глушник тут може коштувати і 100 євро плюс робота. Рахуйте самі. З України мені його прислали за 30 євро. На третій СТО кельму захотів 50 євро і запис аж на завтра. Прикинувши, що якщо я віддам 50 євро за 15 хв роботи – то буду повним ідіотом, тому що моя дружина тут «тяжко працює» за 6 євро на годину, подякував і поїхав геть.

Чи знайшов я в підсумку вихід із ситуації? Так, знайшов. Знайомий італієць безкоштовно домовився на одній з заправок орендувати підйомник на пів години. Я самостійно замінив трубу глушника за 10 хв!!!

Як бачите, місцеві роботяги менш ніж за 30 євро на годину не захотіли навіть розмовляти, хоча роботи виявилося всього на 10 хвилин. А наш народ тут тяжко працює, в кращому випадку, за 10 євро на годину, миючи, перепрошую, дупи і унітази. Ось воно – життя іноземця. Так, що не думайте, земляки, що тут «медом намазано». Як кажуть, там добре, де нас немає!