Колишній керівник Українського центру оцінювання якості освіти Ігор Лікарчук розкритикував рішення про появу супервізорів у школах для українських вчителів. Він впевнений, що педагогам краще дати свободу та гідну зарплату. На його думку, форми роботи фахівців витягнули з нормативних документів, які встановлювали роботу шкільних інспекторів у середині 70-х років минулого століття.

Свою реакцію Лікарчук висловив у дописі у Facebook. Він, зокрема, підкреслив “турботу” про вчителя, зазначивши, що спочатку його роботу вивчатимуть, а потім надаватимуть професійну допомогу.

“Та дайте вчителю достойну зарплату, захистіть його від усіх начальників, методистів, супервізорів, борців і борцинь за якість освіти. Знищте освітній бюрократизм. Забезпечте педагогічну свободу. Розробіть адекватні вимогам сьогодення критерії оцінки праці вчителя, морально і матеріально мотивуйте педагога до підвищення свого фахового рівня. Зробіть так, щоб випускники педуніверситетів стояли в черзі для працевлаштування в школах. І тоді не будуть потрібні ніякі супервізори”, – написав освітній діяч.

Він звернув увагу на “крутість” допомоги, яку отримуватимуть вчителі. Зокрема, підкресливши, хто буде її надавати, а саме супервізори, які мають стаж роботи з навчання дорослих не менше одного року або пʼяти у школі.

“Знову кількість контролерів і наглядачів за роботою вчителя зростає. Пардон. Але незабаром не буде за ким наглядати і чию роботу контролювати”, – зазначив Лікарчук.

Він додав, що у разі, якщо педагогам дійсно хочуть допомогти, то варто дописати в положенні лише одне речення: “Супервізія проводиться лише за бажанням та ініціативою вчителя”.

Користувачі соцмережі погодились з думкою Лікарчука й висловили своє невдоволення:

“Ненав’язливий сервіс буде?! Як в СРСР?”.

“Супервізор повинен мати вищу освіту, не менше п’яти років педагогічного стажу, не менше одного року практичного досвіду навчання та освіти дорослих, а також сертифікат, що підтверджує навчання протягом останніх трьох років за програмою підготовки супервізорів”, – і підуть надавати “професійну допомогу та підтримку” учителям, які в десятки разів мають більше педагогічного стажу (практичного досвіду) роботи в школі”.

У багатьох профілях на ФБ йде жвава дискусія стосовно початку нового року. Одна із авторів, яку я дуже поважаю, на мій коментар, що не потрібно займатися окозамилюванням і вважати, що ледь пристосовані шкільні підвали можуть вважатися укриттями, зауважила: такі підвали (найпростіші укриття) є альтернативою ситуації, коли дитина буде ховатися вдома під столом…

Мені здається, що це далеко не так. Братська могила, на яку може, не дай Бог, перетворитися таке найпростіше «укриття», аж ніяк не може бути альтернативою тому, про що пише моя візаві. Хоча б і тому, що в такому «укритті» буде не одна і не дві дитини…

Я не можу і не хочу зрозуміти логіку деяких посадовців від освіти, яким більш важливими є питання організації освітнього процесу офлайн, ніж реальні дуже серйозні загрози життю учасників освітнього процесу.

Не думаю, що освітній процес в режимі офлайн в умовах постійної загрози обстрілів, повітряних тривог і т. ін. буде набагато успішнішим і ефективнішим від освітнього процесу в режимі онлайн.

Тому ще раз і вкотре не втомлюся висловлювати свою думку: допоки не закінчиться війна, ніякого освітнього процесу в режимі офлайн апріорі не може бути.

В Україні немає безпечних від обстрілів територій. Цінність життя та безпека учасників освітнього процесу – набагато важливіші від усього іншого. Втрачені знання чи не здобуті можна відновити чи здобути пізніше, а втрачене життя – ніколи.

Чи я помиляюся, колеги? Будемо калатати шкільним дзвінком під виття сирен?

Топовими темами серед освітянських новин в останні місці стали новини не про організацію освітнього процесу, технології та методики, успіхи та прорахунки в організації навчання, а про… харчування учнів.

Я абсолютно не заперечую те, що проблема харчування дітей є дуже важливою і актуальною, хоча б тому, що це питання здоровя.

Але ніяк не можу зрозуміти ЧОМУ ці питання покладені виключно на плечі керівників шкіл?

ЧОМУ органи управління освітою займаються примірними меню, технологічними картами, рахують калорії та порції?

ЧОМУ керівники закладів та працівники органів управління освітою у всіх ЗМІ від імені учнів безальтернативно схвально відгукуються про результати реформи харчування?

Чи можливо вже керівники шкіл і органів управління освітою стали фахівцями-технологами з питань організації дитячого харчування, мають відповідні сертифікати та дипломи?

Чи роль «цапів-відбувайлів» дуже подобається?

Ніяк не можу зрозуміти, якому «розумнику» прийшла в голову думка змінити норму «старого» закону «Про освіту», котрий не зобов’язував керівників шкіл відповідати за організацію харчування, а у новому законі ця норма зявилася?

А, якщо зявилася така норма, то чому в штатах шкіл не з’явилися посади заступників директорів закладів освіти із питань організації харчування, котрі мають дипломи про відповідну освіту, досвід роботи і т.д.?

Чому не з’явилися у відділах та управліннях освіти кваліфіковані фахівці із проблем організації харчування, які б поклали на свої плечі всі ці специфічні, далеко не освітні питання?

І, нарешті, якщо, не дай Бог, десь буде біда. Біда через безграмотність та непрофесіоналізму тих, хто це харчування організовує. Хто відповідатиме? У судах заяви типу: «не знав», «не фахівець» – не проходять…

Ну чому у нас навіть дуже важлива і корисна справа робиться чере