Росія хоче вести переговори не лише з Україною, а й із країнами Заходу. Також у Кремлі хочуть укласти нову велику угоду, яка б визначала стратегію розвитку світу.

Про це в інтерв’ю виданню Türkiye розповів головний радник президента Туреччини Ібрагім Калин. За його словами, проведення таких переговорів буде залежати від позицій сторін, включно з ЄС та США.

“Ми усвідомлюємо, що Росія хоче сісти за стіл переговорів не лише з Україною, а й із Заходом та укласти нову велику угоду. Питання і в Україні, і не в Україні. Є глибший стратегічний розрахунок, в який внесено Україну. Неможливо покласти край бойовим діям і, зрештою, війні, не відновивши тут правильний баланс”, – пояснив Калин.

За його словами, для того, щоб склалися умови переговорів, усі сторони, включно з Євросоюзом та США, повинні мати конструктивну позицію. Тому Туреччина здійснює інтенсивний дипломатичний трафік з європейськими та американськими партнерами.

Радник Ердогана також зазначив, що для зустрічі президентів України та Росії необхідно домогтися певного прогресу в переговорах.

“На жаль, події останніх тижнів негативно вплинули на цей процес. Але ми продовжуватимемо просуватися шляхом переговорів і діалогу, а не війни, виявляючи терпіння і наполегливість”, – підсумував Калин.

12 жовтня колегія суддів Івано-Франківського міського суду підтримала позицію захисту Шпіра та постановила повернути обвинувальний акт щодо Шпіра прокурору, який його затвердив, для усунення протягом розумного строку вказаних в ухвалі недоліків.

Що ж це за такий суддя Хоростіль?

Чи не вперше зацікавилось «суперчесним» суддею інтернет-видання вищестоящого суду «МІСТО» («mi100.info»), яке виявило дуже цікаві дані в декларації Хоростіля Р.В.:

А далі ще цікавіше – будинок 168,6 м2

Разом із земельною ділянкою в с. Микитинці Івано-Франківської міськради всього лише за 613,5 (!) тис.грн. Непогано, правда ж?

Так звідки взявся такий «везунчик» на Прикарпатті?

Призначив Хоростіля суддею ще Янукович указом від 24.04.2012 року № 286/2012. Ось звідки така самовпевненість і відчуття безкарності за сприяння в ухилянні від відповідальності прихильників «русского міра».

При цьому, як вказано на ресурсі «sud.if.ua», Хоростіль Р.В. народився 27.09.1984 року в м. Стрий Львівської області. З 2001 по 2006 рік навчався в ЛНУ ім. Франка за спеціальністю «правознавство» та за п’ять (!) років здобув кваліфікацію спеціаліста права. Але цього для майбутнього судді виявилося замало: з 2008 по 2009 рік він продовжив навчання у Львівському державному університеті внутрішніх справ і тільки там йому вдалося нарешті здобути кваліфікацію юриста (диплом магістра).

Ще ось що цікаво. Вища кваліфікаційна комісія суддів України 15.05.2018 року ухвалила рішення № 672/ко-18, яке свідчить: «За результатами кваліфікаційного оцінювання суддя Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області Хоростіль Р.В. набрав 769,625 бала, що становить 67 (!) відсотків від суми максимально можливих балів за результатами кваліфікаційного оцінювання всіх критеріїв».

Крім того, у справі № 344/19025/18 (провадження № 1-і/344/26/21) від 05.05.2021 року, заявник зазначає, що суддя Хоростіль Р.В. «не налаштований на об`єктивний та безсторонній розгляд даної справи, а його бездіяльність направлена на затягування судового розгляду, пов`язана із небажанням з`ясувати обставини у справі…».

18 листопада Івано-Франківський апеляційний суд розглянув апеляційну скаргу прокурора на ухвалу Івано-Франківського міського суду про повернення обвинувального акту у кримінальному провадженні про обвинувачення блогера Михайла Шпіра у виготовленні, поширенні комуністичної, нацистської символіки та пропаганді комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів.

Колегія суддів апеляційну скаргу прокурора задовольнила, ухвалу Івано-Франківського міського суду про повернення обвинувального акту скасувала та відправила справу на новий судовий розгляд в Івано-Франківський міський суд, повідомили у пресслужбі Івано-Франківського апеляційного суду.

Та, як гадаєте, винесе в подальшому рішення  така особа іменем України?

Джерела:

https://reyestr.court.gov.ua/Review/100310977

https://reyestr.court.gov.ua/Review/99200618

http://www.sud.if.ua/horostil_r-v/index.html

https://new.vkksu.gov.ua/doc/pro-rezultaty-kvalifikaciynogo-ocinyuvannya-suddi-ivano-frankivskogo-miskogo-sudu-ivano-6

https://dejure.foundation/library/chest-i-nechest-khorostil-ablov

https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/286/2012#Text

https://vkursi.pro/vsudi/decision/96761901

Сепаратизм (від лат. separatio – відокремлення) – це прагнення окремих груп населення чи організації до відокремлення, відособлення; рух за надання частині держави права автономії або за її повне відокремлення й створення нової держави.

Цей загрозливий процес активізується в певних умовах, під впливом різних груп факторів, пов’язаних із політичною та соціокультурною трансформацією суспільства, істотним ослабленням або посиленням центральної влади.

Враховуючи те, що сепаратистські рухи активізуються тоді, коли загальне соціально-економічне становище в країні різко змінюється і (або) коли настає політична нестабільність, жодна з країн не гарантована від загрози сепаратизму, включаючи високорозвинені й багаті.

То ж чи можливі такі факти в Івано-Франківській області, оскільки в регіоні представлено ряд етнічних спільнот?

Насамперед на увагу заслуговують об’єднання поляків та інших національних меншин, зокрема угорців, враховуючи їх активні претензії на прикордонні території сусідніх Львівської, Івано-Франківської та Закарпатської областей.

Доволі часто у різних засобах масової інформації ми бачимо про проведення національно-культурними товариствами цих нацменшин багатьох культурних міроприємств (виставки, лекції, семінари, конференції і багато іншого).

До прикладу, в самому м.Івано-Франківську діє досить відома громадська організація Центр польської культури і європейського діалогу. Члени цієї організації щорічно організовують святкування різних польських свят, беруть участь у міжнародних програмах, котрі зближують у гуманітарній сфері Україну та Польщу, що є доволі позитивним аспектом їх діяльності. Також, Центр проводить численні виставки, читання, знайомлячи дітей, молодь та усіх бажаючих мешканців області з польською мовою, історією та культурою.

Але не можна обійти той факт, що Польща все ж виношуючи історично-утворені амбіції всіляко працює над надмірним поширенням в Західних областях своєї культури і історії. У деяких випадках при цьому має місце і перекручування окремих історичних моментів (мова йде про Операцію Вісла, Волинську трагедію, діяльність українських постатей – Бандери, Шухевича і відповідно польських).

Також, часто лунають лозунги окремих польських діячів про приналежність зокрема м. Івано-Франківська (вони його називають історичною мовою-Станіславів) до Кресових земель Речі Посполитої. Зокрема і самим Центром польської культури проводяться публічні заходи на такі ж теми, що є реальним нав’язуванням думок пропольського забарвлення.

Історія-історією, але ми маємо свою незалежну унітарну державу, а подібна діяльність є маніпулюванням громадською свідомістю та провокуючим елементом поширення сепаратистських ідей.

Михайлові Шпіру – скандальному «політичному експерту» з пулу Віктор Медведчука, СБУ таки оголосила підозру. Розбираємо – за що, і хто взагалі такий Михайло Шпір?

Михайло Шпір родом з Івано-Франківська, де колись редагував журнал «Сноб» – маловідоме видання, якого вже давно не існує в природі. До 2014-го року Шпіра ніхто не знав. Та саме після Революції Гідності почалися його істеричні антиукраїнські випади. Шпір – умілий провокатор. Його замовник – Віктор Медведчук. До речі, Шпір намагався балотуватися від «ОПЗЖ» на минулих виборах, але безуспішно.

Апогеєм впізнаваності Шпіра став момент, коли Медведчув створив свій медіахолдинг «Новини» – пул каналів «112», «ZiK» та «NewsOne». Там Шпіра позиціонували як «політичного експерта». Його головний меседж – Україна є державою, яка «не утвердилась». Він доносив, що українська мова – меншовартісна, мова «селюків та хуторян». Власне, цей меседж він доносив і на своїй сторінці у Фейсбук. Щоправда, у значно брутальнішій формі.

Або ж – висміює загибель українських солдатів.

Вся риторика Шпіра – гостро українофобська. Та все це – провокації. І вони працюють. Часом, Шпіру добряче перепадає на горіхи. Як от у Львові. Перед цим він публічно висміював українців за вишиванки, називаючи «селюками та рагулями». Львів’яни йому це пригадали.

Та для чого ці провокації? Очевидно – дестабілізація в українському суспільстві. Сіяння ненависті між українцями, намагання знецінити українську культуру та державність.

Нині Шпіра, як і іншу агентурну мережу Медведчука, виводять на чисту воду.

«Викривають, фактично, всю агентурну мережу Медведчуа, яка формувала український ефір під потреби його українського кума», – пише про це журналіст Сергій Лещенко.

Прогнозовано, після підозри від СБУ (його висунули підозри за кількома пунктами: посягання на територіальну цілісність, порушення рівноправності громадян та розповсюдження комуністичної та нацистської символіки) Шпір втік до Москви. Таким чином, «політичного експерта» Шпіра більше немає. Є відкритий російський пропагандист – істеричний, та неврівноважений.

Як повідомляють Шокуючі Факти з посиланням на Anna Parovyak у мережі Фейсбук (спільнота Українські Баданте Брешія(Badante di Ucraina a Brescia)) А саме:
Дорогі співвітчизники міста Віченца, сьогодні несподівано помер Богдан Ковальчук, син Галі (всі її знають як хороша), прошу всіх відгукнутися на горе цієї родини і допомогти мамі доправити тіло Богдана до рідної України. Хто де працює, чи в колі друзів, знайомих організуйте збір, а потім можете передати до церкви, до Галі, чи мені можете перезвонити я під’їду, ще не знаємо коли буде похорон, але ситуація в цій сім’ї дуже тяжка, в Богдана залишився син якого він сам ростив і Батько інвалід без двох ніг, тому все злягло на плечі матері. Так як ми жодну родину не залишили на одинці з горем, тож прошу всіх і цього разу організуватися і допомогти цій родині.

ПРОСИМО ЩИРОЇ МОЛИТВИ ЗА УПОКІЙ РАБИ БОЖОГО БОГДАНА.
Зі святими упокій, Христе, душу спочилого раба Твоєго БОГДАНА де немає недуги, ні смутку, ані зітхання, але вічне життя. Бо Ти єси Воскресіння, Життя і вічний Спокій, Христе, Боже наш, і Тобі славу віддаємо з Предвічним Отцем і Святим Духом нині, і повсякчас, і на віки вічні. ВІЧНА ТОБІ ПАМ’ЯТЬ. ЦАРСТВО НЕБЕСНЕ.

Ідея скасування переходу з літнього на зимовий час в Європі, підтримана Європарламентом, ще не завершена, тому всім жителям Італії як і раніше буде необхідно перейти з літнього на зимовий час.

Коли ми переведемо стрілки годинника в цьому році і коли вже закінчаться переклади годин в ЄС?

Перехід з літнього на зимовий час в 2020 році відбудеться в останню неділю жовтня, тобто в ніч з 24 на 25 жовтня. Ми повернемося назад з 3:00 на 2:00, а це значить, що ми будемо спати на годину довше.

Зрушення в часі практикується в 70 країнах світу. Різниця між зимовим і літнім часом діє у всіх європейських країнах, крім Ісландії та Білорусі. У 2014 році також Росія відмовилася від зміни часу. У всіх державах-членах Європейського Союзу дата і час переходу на літній час узгоджені з директивою 2001 року.

Першими ж ввели перехід на літній час німці. Під час Першої світової війни, 30 квітня 1916 року, час в Німецькому Рейху і союзної Австро-Угорщини було зрушено на годину вперед. Незабаром тимчасові зміни були введені у Великобританії, а за нею і в більшості європейських країн. У Росії перехід на літній час був введений в 1917 р, а в США – в 1918 р

Кінець переходу часу в Європі не близький

Процедура зміни правил в ЄС була запущена після референдуму в Європі, на якому більшість проголосувала за скасування зміни часу. Ліквідація зміни часу була схвалена Європейським парламентом, який оголосив, що останній раз годинник будуть перекладається в 2021 році. Однак в остаточному підсумку процедура скасування зміни часу не була завершена. Домовленості застопорилися, оскільки ЕП вирішив, що окремі країни повинні вирішити, чи вважають за краще вони літній або зимовий час. Виявилося, що в урядів окремих держав-членів є проблеми з цим вибором.

Недавні дослідження, проведені вірусологами в Поліклініці Сан-Маттео-ді-Павія у співпраці з поліклінікою-ді-Мілано, Санта-Марія-делле-Скотт-ді-Сієна, Інститутами Ломбардії, Емілії-Романьї і Usl di Piacenza, показують, що відсоток виживання коронавіруса в тілі перехворівшої людини дуже низький, нижче 3%.

На підставі дослідження 280 пацієнтів, що видужали після вірусу Sars-Cov-2, експерти прийшли до висновку, що навіть якщо вилікувався пацієнт все ще має позитивні результати тесту, вірус більше не є заразним.

Вірусолог Фаусто Балданті з відділу молекулярної вірусології Irccs підтвердив, що люди, які були визначені як «Слабо позитивні», не заразні.

Саме тому, – пояснюють експерти, – поширення коронавіруса в Ломбардії значно скоротилося. Це не означає, що вірус зараз менш небезпечний, ніж в березні. За статистикою, з 100 інфікованих осіб, 80 – хворіють зі слабкими симптомами, 20 направляються в лікарню, 5 з яких потрапляють в реанімації. Однак зараз ми знаходимося у фазі, коли багато людей подолали інфекцію Covid і у них більше немає симптомів, але згідно з тестами вони все ще можуть бути «слабо позитивними». Таким чином, число заражених людей теоретично може бути високим, але серед них більшість більше не здатні заражати інших.

Які асоціації виникають у Вас першими, почувши слова Італія, італійці. Напевно, це піца, макарони, мода, Челентано, чобіт (карта Італії), можливо, навіть Берлусконі. Італійці – дуже цікавий народ, з багатою тисячолітньою історією, своїм корінням йде вглиб знаменитої Римської імперії, заснованої племенами італіків.

Любов до спілкування, темперамент

Спілкування в житті італійців займає провідну позицію. Всі ми чули про темперамент італійців, що відрізняється прагненням до спілкування, емоційністю, жвавістю і жестикуляцією. Коли італійці спілкуються, особливо чоловіки, вони не тільки дуже емоційно і барвисто розповідають якусь історію, а всіляко допомагають собі в цьому руками, розмахуючи ними і підкреслюючи окремі фрази. Є приказка, що італієць зі зв’язаними руками не зможе говорити. І навіть анекдот в тему:

В Італії напис на автобусі: “Велике прохання не розмовляти з водієм, йому потрібні руки, щоб вести автобус”.

У той же час італійці часто неквапливі і неуважні, можуть, наприклад, загородити вихід в магазині, зустрівши свого старого знайомого і в процесі жвавої бесіди навіть і не помітити, що вже зібралася черга на виході. Але варто їх ввічливо попросити пройти, як вони з подивом помічають, що створюють незручність, вибачаються і тут же відходять в сторону.

В італійців дивним чином поєднується гордість і запальність з одного боку, і привітність, доброзичливість – з іншого. Перший час дуже бентежить, що незнайомі люди можуть запросто заговорити з вами в кафе, ресторані, поїзді чи під’їзді. Вони можуть 10 разів сказати Вам “Привіт!” (Ciao), дізнатися як ся маєте (Come stai), побажати вдалого дня (buona giornata), потім довго прощатися, вживаючи всі теж Ciao і Ci vediamo (Побачимося), a domani (до завтра). З часом звикаєш, переймаючи їхні манери спілкування і, ви знаєте, вони роблять людей більш доброзичливими, відкритими.

Також італійці можуть годинами обговорювати всілякі плітки, перемиваючи кісточки від сусіда по майданчику до Берлусконі. Взагалі, в розмовному жанрі італійцям немає рівних, в будь-якій ситуації, будь це дружнє спілкування або ж суперечка з вживанням нецензурної лексики, вони дуже грамотно і чітко вибудовують пропозиції, по барвистості і переконливості мови не поступаючись американцям.

Але варто відповісти італійцеві грубо і вони спалахують як сірник. Особливо це стосується південних областей Італії – жителів Сицилії і Неаполя. Адже ось правду кажуть – “Південна кров”. Італійці з північної частини більш врівноважені і в деяких випадках навіть можуть промовчати, не піддаючись провокації. У той же час вони не злопам’ятні, перебуваючи в своєму автомобілі і пославши куди подалі чергового водія, через хвилину вже і не згадають про те, що трапилося.

Любителі смачно поїсти

У італійців дуже розвинена культура харчування. Харчуються вони, в основному, строго за розкладом, дотримуючись порядку вживання різних блюд. Італійці – природжені кухарі на генетичному рівні. Практично кожен чоловік уміє готувати не гірше за жінок. Ситно поїсти для них – річ не менш важлива, ніж поговорити. І це не дивно, адже італійська кухня – одна з найвідоміших у світі.

Кожна область Італії славиться своїм неповторним рецептом певного блюда. Неаполь (Napoli) – батьківщина Pizza (піца), смачнішу більше не роблять ніде, Венеція (Venezia) славиться Risi e Bisi (рис із зеленим горошком), Рим (Roma) – Gnocchi alla romana (Галушки по-римському написано з картоплі), Ломбардія (Lombardia) – busecca (напів-суп, напів-холодець з яловичих або телячих потрухів), Лігурія (Liguria) – buridda (риба і морепродукти, зварені в олії з овочами), Умбрія (Umbria) – Mazzafegati (сосиски, виготовлені з свинячої печінки). А яке розмаїття макаронів, які італійці називають паста (pasta), їх налічується понад 30 видів, не кажучи вже про приправи до них. Італія також славиться своїми знаменитими сирами, різновидів яких теж безліч – це і моцарелла, і Рікотта, і парміджано, і безліч інших. Також популярні страви з рису і морепродуктів. Ці рецепти передаються з покоління в покоління, тому можна сказати, що після століть італійська кухня практично не змінилася, ввібравши в себе стародавні традиції і рецептури.

Чи знаєте Ви, що кожна четверта пляшка вина, виготовлена ​​в світі, виготовляється в Італії, яка є лідером Європи з вирощування винограду? У виноробстві конкуренцію Італії може скласти лише Франція. Які тільки вина не виробляє ця чудова країна – червоне, рожеве, біле, сухе, напівсухе, газоване і т.п. Найбільш відомі такі види як Chianti, Prosecco, Spumante, Valpolicella, Bardolino і інші.

Особливо вранці, читаючи свіжу газету в кафе-барі, італійці люблять випити чашечку кави, що бадьорить (Café) або капучіно (Cappuccino). Хто ж придумав цей чудовий напій на основі кави і збитого молока? Звичайно ж італійці, а точніше монахи-капуцини, які отримали своє чудернацької назви через капюшонів конусної форми. Згодом напій перейняв у них свою назву – капучіно.

Сповнені любові і пристрасті

Всі думки італійців тільки про кохання. Майже всі пісні, передачі, дискусії – про любов. Вираз «Коханню всі віки покірні…» щодо італійців – це прямо в точку. Італійці не вважають, що з віком немає місця коханню. Навпаки, навіть у віці 60 – 80 років вони з задоволенням заводять нові романи і навіть одружуються. Це пов’язано з більшою тривалістю життя, ніж у нас. Адже італійські чоловіки живуть в середньому до 77, а жінки – до 88 років. Проте, вся справа тут в менталітеті, в життєлюбність, навіть будучи в похилому віці люди не ставлять на собі хрест, а хочуть отримувати від життя все сповна.

Існує думка, що італійські чоловіки – пристрасні коханці. Достеменно цьому немає ніякого підтвердження, але італійці із задоволенням підтримують цей імідж і навіть самі часом вірять цьому. У той же час дослідження Італійського інституту сексології говорить про зворотне – близько 2 млн. Італійців страждають від імпотенції. До того ж італійці більше говорять про секс, ніж займаються ним.

Після двадцяти років подружнього життя сім’ю івано-франківців розвела нелегальний підробіток в Італії: дружина залишила чоловіка, син повстав проти батька, глава розбитою сім’ї ризикує опинитися ще й без даху над головою.

Кількість розлучень в Івано-Франківській області, як свідчить невблаганна статистика, почало зростати в середині дев’яностих, і ось уже кілька останніх років поспіль в області реєструється понад чотири тисячі розірваних шлюбів щорічно. Соціологи, досліджуючи проблему розлучень на Галичині, прийшли до висновку: однією з головних причин того, що почали розбиватися сім’ї, стала так звана четверта хвиля трудової міграції – масовий підробіток галичан.

За даними неофіційної статистики, найчастіше подружні стосунки розриваються в сім’ях, в яких наважилися податися на закордонні заробітки жінки. Жіночу роботу прибиральниці і прислуги найлегше знайти в Італії – в цій країні, за даними італійського генконсульства України, кількість жінок серед українських трудових мігрантів становить 92 відсотки.

Нелегальне становище, важка робота, розрив родинних зв’язків, відірваність від батьківщини, а разом з тим фінансова незалежність і переоцінка колишніх цінностей – все це дуже часто призводить до виникнення у гастарбайтерів психологічної залежності від чужої країни, яка годує і дає роботу. Будинки їм важко адаптуватися, повернутися в сім’ю, і вони знову їдуть на заробітки. Цю біду українські психологи вже охрестили “італійським синдромом”. Жертвами цієї соціальної недуги стають тисячі жителів області…

Крах романтичних ілюзій

Історія цієї івано-франківської сім’ї, яку розвела італійський підробіток, страшна своєю типовістю. Більш того, у подружньому житті Олега і Ольги, ніби в маленькому дзеркальці, можна розглянути всі ті великі саморуйнівні зміни в українському суспільстві, які тривають в державі вже другий десяток років.

Вони познайомилися в романтично-революційні, “перестроічні” часи – в кінці вісімдесятих. Він – ветеринар з відомої в місті професорської родини, вона – бібліотекар з приміського села, але зі столичною вищою освітою. Олег любив свою роботу, вважаючи її такою ж необхідною, як і сільське господарство, із задоволенням їздив по колгоспним фермам і вірив в той час у потужність радянської економіки. Але, як істинний галичанський інтелігент, він сподівався на українську самодостатність, мріяв про незалежність і неодмінно ходив на недозволені мітинги під забороненими синьо-жовтими прапорами. Він також радів через можливість слухати дисидентські мови і читати заборонених авторів, книги які видавалися під час горбачовської “перебудови” і потрапляли мізерним тиражем в бібліотеки. На хвилі зацікавленості невідомою раніше літературою у Олега і відбулося знайомство з бібліотекарем Олею.

Коли вони надумали жити разом, обидвоє були вже в зрілому віці: йому за тридцять, вона – на чотири роки молодша. Через антирадянську нонконформізму, властивого галичанським “восьмидесятникам”, Олег і Оля вирішили не реєструвати одруження в сільраді й жити не узаконеним ще тоді цивільним шлюбом, без штампів у паспортах. На подружнє життя попросили благословення у священика, відвідавши монастир в Дорі.

У приміському селі теща, яка останнім часом була одна, без чоловіка, який залишив сім’ю, виховувала Олю, дружньо прийняла зятя і ще в 1989 році прописала його в будинку. Лише через п’ять років, перед народженням другого сина, Олег і Оля офіційно зареєстрували шлюб. На той час вони вже пізнали всі несподівані труднощі перших років української незалежності: знецінення грошей, тривалі затримки заробітної плати, розвал економіки і недофінансування бюджетних установ. Система зооветеринарного постачання, в якій працював Олег, руйнувалася, як він і підозрював, не без участі тодішнього керівництва. Попереду виднілася безрадісна перспектива безробіття. Ольга на прикрі зміни зреагувала першою: залишила роботу в бібліотеці і ходила постійно торгувати на базарі, куди вже протоптали стежку сотні колишніх працівників місцевих підприємств, які призупинили виробництво. До фінансового утруднення, яке переживала сім’я, додалася родинна трагедія: ошпарившись окропом, від опіків помер молодший, однорічний, син Олега та Олі. Можливо, під впливом цих всіх обставин з того часу для матері найважливішим життєвим орієнтиром стало матеріальне благополуччя старшого сина, Дмитра. І коли хлопчик вже почав ходити в школу, Ольга несподівано оголосила про свій намір поїхати на закордонні заробітки.

Рух до Європи

Дослідники четвертої хвилі трудової міграції висловлюють припущення, про те, що масовий виїзд на закордонні заробітки із Західної України саме жінок пояснюється тим, що вони традиційно більше згуртовані навколо церковних громад і громадських організацій. Але практика свідчить, що основним двигуном підробітку стали новітні галицькі базари середини 90-х. Тут формувалися нові суспільні інтереси і цінності, тут купувався новий досвід заробляння грошей, випробовувалися нові методи забезпечення матеріального добробуту, яке вже почали вважати основним показником благополучної сім’ї.

Поїздки на оптові ринки в Одесу і перепродаж турецького товару на базарі дозволяли перекупникам зі ста доларів “наварити” щонайменше 250. Але чутки про щедрих роботодавців за кордоном, які готові платити за просту, але непрестижну в Європі роботу по догляду за старими та немічними, викликали бажання заробити відразу і багато. У березні 1998 року шість базарних торговок, серед яких була і Ольга, вирішили виїхати до Італії і залишитися там на нелегальній роботі.

Олег на прохання дружини зайняв її торгове місце на базарі, доглядав маленького сина і хвору тещу, яка після того, як зламала ногу, мала проблеми зі здоров’ям і часто була змушена лягати в лікарню. Ті ж дослідники проблем галицьких підробітків стверджують, що виїзд на заробітки саме дружини є сигналом про сімейні негаразди, викликаних віковим або фінансовою кризою, і в таких випадках сім’ї в більшій частині розпадаються. Мовляв, тоді виникає загроза, що самотній чоловік буде шукати собі розради в пляшці або в інших жінках. Можуть з’явитися непорозуміння з дітьми, з якими батькові не завжди вдається знайти спільну мову з-за традиційної чоловічої замкнутості. Треба сказати, що протягом перших двох років перебування дружини на заробітках Олег успішно спростовував усі ці тези власним прикладом. Він, як кажуть, не спився і не зкурвився, продовжував працювати і заробляти на життя, влаштував сина в секцію плавання, де той одразу почав показувати прекрасні результати, мив підлогу в палаті лікарні, де лежала хвора теща, навчився готувати котлети і варити борщі. У призначений час він разом з сином і тещею ходив до сусідів, до яких телефонувала Оля з Неаполя. Вона просила ще трошки потерпіти, говорила, що боїться зараз повертатися, тому що тут нелегалів депортують, а вона ще досить не запрацювала. Часом з Італії приходили посилки з одягом та солодощами для сина. І так тривали довгі два роки.

Любов до грошей

Коли Оля повернулася, у неї проявилися ознаки того психічного розладу, який тепер називають “італійським синдромом”. Вона не могла знайти собі місце в суспільстві, яке викинуло її спочатку на базар, а потім – за кордон. Ідеалістичні міркування Олеги про цінності, які є вищими за матеріальних, вже не виробляли в неї враження. У Ольги вже були інші життєві цілі, вона говорила про платне навчання для сина і про те, що досить оплачуваної роботи тут не знайде. Чужа країна, з якої її депортували, продовжувала міцно тримати іммігрантку на прив’язі. У 2000-му році, змінивши в РАГСі прізвище, Ольга знову поїхала до Італії за туристичною путівкою і залишилася там працювати.

Другий від’їзд Ольги став початком остаточного розриву подружніх відносин. Ще кілька років гострі кути такої сімейного життя якось згладжувала її мама. Але після смерті тещі Олег залишився наодинці з усіма домашніми клопотами і відсутністю будь-якої підтримки і розуміння. У телефонних розмовах з дружиною він говорив про складнощі підліткового віку Дмитра, якому потрібна увага обох батьків. Але Ольга свою материнську любов проявляла тільки одним способом: надсилаючи посилки з подарунками для Діми. Під час коротких приїздів додому виконувала всі його забаганки в магазинах. У підлітка з’явилося кілька мобілок, дорогий фотоапарат, і не менш дорогий комп’ютер. Роль батька, як вихователя без “пряника”, була зведена нанівець. На вимогу дружини Олег відмовився від пропозиції віддати Дмитра як перспективного спортсмена-плавців в школу олімпійського резерву в Броварах. Хлопчик, так би мовити, відбився від рук, почав ставитися до батька як до невдахи, не здатна забезпечити сім’ю, і почав виявляти відверту ворожість до нього.

“Останнім часом, коли вона приїжджала в село на кілька тижнів, вона весь час проводила тільки з сином, говорили про щось своє, мене вони повністю ігнорували, – бурмотів у розмові з репортером чоловік. – А потім я почув, як їй дзвонить якийсь чоловік з Італії, і по тому, як вона щебетала по телефону, зрозумів, що у неї хтось там є “.

Розрив

Підозри Олега про те, що дружина остаточно вирішила порвати з ним стосунки, підтвердилися в минулому році, коли під час свого приїзду на Івано-Франківщину Ольга подала заяву до суду про розлучення. Всупереч протестам чоловіка, суд навесні цього року виніс рішення про розірвання шлюбу.

Але на цьому нещастя Олега не закінчилися. Через півроку в суд надійшло ще одна позовна заяву – від батька Ольги, який останні двадцять років не жив з сім’єю і навіть не був присутній на похоронах дружини, про виселення з будинку колишнього зятя. “Я відчуваю відчуття, що мене просто використовували, – говорив у розмові з журналістом Олег. – Дочекавшись повноліття сина, вона розірвала шлюб і хоче позбавити мене житла. Але я поховав в цьому будинку сина і людину, яку називав мамою. Піду звідси тільки туди, де вони, – на кладовища “.

Нещодавно Івано-Франківський міський суд відмовив у задоволенні позову про усунення перешкод в здійснені права власності та виселення. Але, як стало відомо, це рішення тепер оскаржується адвокатом мігрантки в Апеляційному суді. “За гроші я в цій країні все зроблю”, – пригадує чоловік слова Ольги, сказані йому в останній розмові. І з тривогою очікує виклику в суд.

Чому самотні діти плачуть ночами, дивлячись у вікно, думаючи про те, де їхні батьки, чому залишили? Невже вони їдуть за кордон заради омріяної подорожі, іноземних страв і хорошої економіки? Все просто – заради того, щоб прогодувати свою сім’ю, дати освіту своїм дітям, заради думки, що там життя краще.

А чи замислювалися вони про те, як нам, покинутим без нагляду, без розуміння, того, що ми як ніхто інший повинні самостійно дорослішати. Проблеми наші вирішуються самостійно, іноді поступаючи в певних ситуаціях не правильно, ми замислюємося над тим, якщо біля нас була б мама, порадила б вона нам щось краще.

Здавалося б, ображені на весь світ, проводжаючи батьків, ми думаємо: можливо у мами течуть сльози від сильного і надокучливого вітру, а у дідуся трясуться руки від старості, а у тебе просто безпричинний страх і обурення… це все – серце, розум говорить інше, і його вже ніхто не слухає.

Чи можемо ми як мізерна одиниця людяності змінити щось, повернути моменти радості, щирості, мамину посмішку, ранкові поцілунки, і сімейні обійми? Правильно. Не можемо. Від нас залежить лише те, наскільки швидко ми зрозуміємо, що ми залишилися самі, що ми повинні виправдати батьківські надії, не підвести їх. І не все так просто. Ставши на стежку життєвих труднощів, ми маємо вибір: або згорнути на світлу оманливу стежку, або ж піти темним коридором, роблячи самі освітлення, забрати зі стежки каміння. І не всім це вдається. Для когось цей камінь дуже важкий, а дехто, опускає руки відразу. Один раз помилишся і все, твій шлях замурований!!!

І в один день все змінюється, ми відкриваємо очі та бачимо ту ж саму вірну усмішку, ту ж рідну людину, ті ж слова: я з тобою, ті ж чудові поради й легкість розв’язання проблем. І хоча ми розуміємо, що це ненадовго, ми вчимося цінувати кожну секунду, зараз і не думаємо про те, що можливо нам знову доведеться розлучитися, і згадувати все сидячи біля вікна і дивитися, як на дворі, в пісочниці батьки граються з дітьми, а ті маленькими очима, віддано дивляться, і думають, чи буде їх мама в той момент, коли їх штовхнуть чужі діти, або ж коли вони впадуть, і мама подасть їм руку?

Дивлячись на це, я б хотіла зробити фото тої довіри, впевненості та відчуття того, що рідна людина поруч…

Написано дівчинкою, яка після 9 років, нарешті зустрілася з мамою в Італії.