Понад рік тому була я на весіллі у своїх рідних на Івано-Франківщині і почула там таку розповідь про історію що мала місце на Закарпатті, це дійсно правда, бо там мешкає мій однокласник, а нам уже за 50.
Жила там одна сім’я, і мали вони 11-ро дітей. Чоловік пoмeр, а жінці прийшлося всіх дітей на своїх плечах тягти. Повиростали вони, свої сім’ї завели, а мати залишилася сама. Коли вже не змогла себе обходити, до того ж хата завалилася, взяла, що потрібно, та й подалася до дітей. Але ніхто з них її не прийняв.
Один онук в Івано-Франківську сказав бабі, що їм самим мало місця. Вона, плачучи, пішла через кладку, ступила кілька кроків і впала на краю річки. Якось із горем навпіл вилізла на берег і гірко заплaкaлa. По дорозі йшла молода жіночка, яка мала iнвалiднiсть, та й забрала бабцю до себе у свій бідний будинок.
Через деякий час приходить спадщина бабці з Італії від брата, який ще після вiйни залишився там жити.
Бабця попросила голову сільради поділити спадщину. Про цю новину почули всі її рідні, а також прийшло чимало сільських людей.
– Що я буду говорити, – мовила бабця до голови, – все записуй! Першу частину подарую для церкви. Другу частину – для діток-сиріт. Третю частину даю для престарілих. А четверту для моєї опікунки.
Люди зашуміли на всі голоси.
– А дітям нічого, чи що?
– А у мене дітей немає, – відказала крізь сльoзи.
Що залишилося у сeрцях дітей після цього? Чи жаль стало матір? Чи спадщини? Ніхто не знає.
Шукайте деталі в групі Facebook