В Україні 1 січня 2018 року набуде чинності Закон «Про відходи», яким територіальним громадам заборонено захоронення несортованих і не перероблених муніципальних відходів. Цей документ зобов’язує керівництво населених пунктів – міст, селищ, сіл – забезпечити сортування відходів за видами матеріалів, щоб упорядкувати його переробку та утилізацію.
Напередодні часу «Х» стало очевидним, що в державі до практичного застосування зазначеного закону не готові ні організаційно, ні інформаційно, а головне – ментально.
Під час засідання уряду, яке відбулося 8 листопада 2017 року, чиновники розглянули і схвалили «Національну стратегію управління відходами», яка запроваджує в Україні європейські принципи поводження з усіма видами відходів: твердими побутовими, промисловими, будівельними, небезпечними, сільськогосподарськими тощо. Як зазначив міністр екології та природних ресурсів, ухвалене напрацювання є першим стратегічним документом національного рівня, який визначає цілісну державну політику у сфері поводження з відходами. При цьому Остап Семерак укотре наголосив, що «проблеми з накопиченням відходів виробництва і споживання – одна з ключових загроз екологічної безпеки в державі».
За три тижні до затвердження «Національної стратегії управління відходами» міністр Остап Семерак підняв білий прапор і заявив, що Україна не готова до ухвалення всеукраїнської сміттєвої стратегії. Ба більше, в міністра, вочевидь, превалює непослідовність. Він стверджує, що 2018 року влада в Україні – центральна і місцева – не забезпечить роздільне складування відходів, оскільки в країні катастрофічно не вистачає смітників. Тільки в Одесі дефіцит таких ємностей становить 50 тисяч.
Водночас Остап Семерак є категорично проти ініціативи парламентаріїв ще на рік законодавчо перенести заборону захоронення несортованих відходів, щоби належно підготуватися. Міністр так і заявив: «Ми не підтримуємо такого перенесення». Проте не пояснив, як по-європейському поводитись із відходами без забезпечення держави сміттєвими баками і ємностями. Остап Семерак тільки висловив сподівання, що українці широко відкриють свої гаманці для щедрого фінансування утилізації відходів, а профільне міністерство (Мінрегіон) активізується в цьому напрямі та створить велике сміттєво-контейнерне диво.
Не відстає від міністра в чиновницьких фантазіях й Олег Кострикін, представник Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг (НКРЕКП). Під час прес-конференції чиновник заявив: «На сьогодні населення сплачує за поводження з відходами 2,56 грн із громадянина в місяць. При цьому, в середньому в Україні вартість захоронення становить 75 грн за тонну, а це, фактично, 3 євро. Захоронення вартістю 3 євро вступає в економічну конкуренцію з переробленням побутових відходів. Питання в тому, куди перевізник повезе відходи – на звалище за 75 грн чи завод за 1000 грн? Відповідь очевидна. На цьому все поводження з побутовими відходами і закінчується. Водночас населення готове доплатити за утилізацію відходів не більше ніж 10%. Додамо до 2,56 грн ще 10%. Це та плата, яку громадяни згодні заплатити».
У Львові з одного мешканця утилізатор ТОВ «ГрінЕра», наприклад, править у середньому 10 гривень у місяць за невідомий обсяг вивезення муніципальних твердих відходів. Отож інформація представника НКРЕКП не відповідає дійсності. Як і твердження, що в середньому один громадянин в Україні продукує за місяць 29 кг відходів (75 грн: 2,56 грн = 29,3 кг). Навіть у сім’ї із 4 осіб середньої заможності з дому не виносять 117 кг відходів у місяць, а тим паче в родині пенсіонерів із пенсією 1500-2000 гривень.
Суголосний із чиновниками і Максим Паращевін, старший науковий співробітник Інституту соціології НАН України. Науковець переконаний, що українці хочуть, щоби сміття переробляли, але за дурничку, оскільки не готові за це платити. Якщо буде низька платня й умови для сортування, тоді населення сортуватиме батарейки, пакети, інші предмети, використані в побуті, стверджує Максим Паращевін. І це дивно, адже професійний соціолог мав би розглянути проблему призмосторонньо, а не по-чиновницьки однобоко, наче квадрат Малевича.
Проблема України загалом, а в окремо взятому питанні утилізації використаних предметів зокрема, полягає не у відсутності коштів або технологічних можливостей, а в парадигмі не знищеного пострадянського соціального паразитування. І доки у верхніх ешелонах влади та на місцевому рівні не вичавлять зі себе совкізм, ніяких позитивних зрушень у країні не буде принаймні в середньостроковій перспективі.
Найперше представникам істеблішменту треба усвідомити, що в побуті українців дуже мало так званого сміття або відходів, тобто цілковитого непотребу. Понад 90% того, що громадяни складують у сміттєві баки, – це товар. Адже за пляшку кока-коли заплачено, як і за поліетиленовий пакет, батарейки, картонну коробку для піци тощо. Навіть лушпиння від овочів і фруктів не є непотребом, а сировиною для виготовлення природних добрив або біогазу.
Що пропонують чиновники, урядовці та депутати парламенту? Щоби громадяни України, включно зі самими чиновниками, урядовцями і депутатами, виконували три невільницькі функції:
віддали безкоштовно свій використаний товар;
безкоштовно його посортували і розклали в баки для відходів;
заплатили перевізникам за транспортування власного товару в пункти переробки.
На зазначених рабських функціях громадян наживаються підприємства вторинної переробки, які отримують безкоштовну сировину, не сплачуючи жодної копійки власникам цієї сировини.
У країні ХХІ століття не повинно існувати такого поняття як сміття або відходи, а виключно трактування «побутовий приватний товар для вторинної переробки», за який треба платити його власникам. Наприклад, ціна дволітрової пляшки кока-коли – 24 грн, в яку закладено і вартість пляшки. Вирішили власник або власниця здати пляшку – заплатіть їм 50% вартості цієї пляшки. Використали поліетиленовий пакет і здали – заплатіть 50% вартості. Використали батарейки – теж потрібно оплати їхню часткову вартість. Тоді в населених пунктах наповнення для сміттєвих баків сортуватимуть не тільки безхатченки, а самі баки не будуть переповненими. Проте для такої сміттєвої ідилії в українське законодавство треба закласти іншу ментальність і Закон «Про відходи» викинути на смітник, а ухвалити Закон «Про вторинний побутовий і муніципальний товар та його переробку». Але цього сподіватися годі, поки сміття буде бізнесом наближених до міських та селищних голів сміттєвих мільйонерів.
Шукайте деталі в групі Facebook