Під час окупації російськими військами населених пунктів на Київщиніву соцмережі почали з’являтися групи і телеграм-канали, в яких користувачі шукали своїх рідних та друзів, з якими зник зв’язок. Після звільнення окупованих міст та сіл люди й донині не припиняють пошуків зниклих.
В одному з таких телеграм-каналів ми побачили оголошення дівчини, яка розшукує свого коханого.
Своєю історією з ТСН.ua поділилася бучанка Дарина Любицька, яку врятував з окупованого селища її хлопець, а сам потрапив у полон до росіян.
Початок війни, окупація
Під час повномасштабного російського вторгнення до України 24 лютого бучанка Дарина Любицька з 3-річним сином була вдома. Ввечері жінка задля безпеки вирішила поїхати переночувати до своєї куми в смт Мироцьке Бучанського району Київської області.
Увесь час Дарина із сином та ще дев’ятьма людьми перебували в підвалі. Російські окупанти обстрілювали будинки і не давали можливості людям вийти на вулицю, щоб взяти хоча б води. Вороги їздили вулицями на танках і жили у будинках мирного населення.
“Обстріли майже не вщухали. Сусідній будинок згорів повністю. Будинок, в якому ми жили, обстріляли. Цілилися і в підвал. Нас врятувало те, що за будинком був насип з піску та цегли”, – розповідає Дарина.
Щоб не налякати сина, вона не казала йому, що це війна.
“Коли були вибухи і ми спускалися до підвалу, я казала синові, що у нас феєрверки, салюти”, – додала вона.
Евакуація
12 березня Дарині зателефонував коханий – 28-річний Іван Фіцнер – і сказав, що він з другом їде до них із Києва у Мироцьке, щоб забрати їх і привезти до столиці. Через деякий час чоловік зателефонував і сказав, що вони доїхали до Гостомеля і на російському блокпосту їх не пустили далі. Тож Іван вирішив повернутися до Києва і поїхати іншою дорогою – через Стоянку.
Доїхавши до Стоянки, Іван із другом прибилися до автобусів, які їхали до Бучі евакуювати людей.
Чоловікам вдалося доїхати до Мироцького. Вони приїхали на машині, на якій були пов’язані білі простирадла.
Дарина з сином, своєю мамою і ще однією парою пов’язали собі на руки білі стрічки, швидко сіли до автівки Івана і поїхали з надією врятуватися з окупованого селища.
У Забуччі на першому блокпості їх зупинили росіяни.
“Вони перевірили документи у чоловіків і їм не сподобалося прізвище Івана – Фіцнер – вони назвали його німецьким”, – каже Дарина.
Окупанти сказали Іванові вийти з машини. Він вийшов і ті відвели його вбік. Росіяни наказали йому роздягнутися, щоб вони могли перевірити, чи немає на ньому татуювань. Тату у нього не було. Оглянувши чоловіка, вони їх відпустили.
Вони поїхали і через 500 метрів у Забуччі біля заправки на наступному блокпосту їх знову зупинили росіяни і попросили припаркуватися на узбіччі, щоб не заважати проїжджати іншим машинам.
“Коли нас зупинили, то цілеспрямовано йшли до пасажирського сидіння, де сидів Іван. Вони, напевно, передали про нас інформацію по рації”, – сказала дівчина.
Окупанти лише від Івана забрали мобільний телефон і почали читати його листування, переглядати контакти, фото і допитувати його.
“Їм щось там не сподобалося. Вони викликали по рації танк, він приїхав. Іванові зав’язали очі, посадили в танк і повезли в бік Дмитрівки, там, де лісова зона. А нам сказали, що ми маємо почекати 2 години і його повернуть”, – пригадує Дарина.
Дівчина розповіла нам, що Іван допомагав укріпляти блокпости у Києві. У нього були про це повідомлення.
“Також вони знайшли переписки, в яких побачили його ставлення до Росії, до російської окупації. Це їм не сподобалося”, – додала бучанка.
Дарина вирішила не сидіти, склавши руки. Вона вийшла з автомобіля, щоб поспілкуватися із російськими військовими.
“Я їм говорила про те, що ми мирні люди, ми нічого не зробили, ми хочемо поїхати до нашої родини. Вони нам відповіли: “Да-да, все будет”, що з Іваном поспілкуються і відпустять нас”, – розповідає Дарина.
У цей час до блокпосту під’їхали евакуаційні автобуси з людьми із Бучі, які російські військові швидко перевірили і відпустили.
Дарина також розповіла, що, поки вони очікували на блокпосту, з ними увесь час російські солдати розмовляли.
“З нами вони поводилися нормально. Нам принесли воду і свої зелені сухпайки. Ми взяли, але нічого не їли, поклали це до багажника. Але я точно знала, що тільки-но нас відпустять, я викину все це до смітника”, – зауважила бучанка.
Окупанти їм сказали, що стріляти в них не будуть, бо у них є дитина і вони їх пожаліють.
“Вони запитували, куди ми прямуємо. Ми відповіли, що на Київ до своєї родини. Один із них сказав, щоб ми не затримувалися у Києві, бо через декілька днів там буде “жарко”. Також вони сказали, що це не наша війна, а Україна – це “шахматная доска войны между Россией и США”. Вони скаржилися, що всі погано ставляться до Росії, а вони всім допомагають”, – розповіла Дарина.
Прочекавши годину на Івана, росіяни сказали Дарині їхати. Ті, хто його забрав, передали по рації, що з ним ще поспілкуються. Вони пообіцяли, що коли закінчать перевіряти його, то посадять до першого авто, яке буде їхати з цивільними до Києва. Заперечувати не можна було і вони поїхали.
“Більше на зв’язок Іван не виходив і жодної інформації про нього не було”, – із болем у голосі сказала Дарина.
Врятувалися
Дарина з мамою, сином та друзями доїхали до Києва.
“Коли ми зайшли до кімнати, то син побачив там іграшковий дерев’яний танк. Він одразу запитав: “На цьому танку забрали дядю Ваню?”
Надія є
У той день, коли Дарина бачила Івана востаннє, він був одягнений у чорну куртку, чорні джинси та чорні кросівки. Вона дуже вірить у те, що коханий знайдеться.
“Вірю, що живий”, – сказала з надією в очах Дарина.
Шукайте деталі в групі Facebook