Війна продовжує забирати життя наших військовослужбовців. Ще одна її жертва – 48-річна мати-героїня з Марганцю Ольга Семідьянова. 3 березня вона загинула у бою з окупантами. Була учасницею бойових дій на Донеччині з 2014 року.
— Наша мама родом із Запоріжжя, єдина дитина у батьків, — розповіла «ФАКТАМ» донька загиблої Ганна Семідьянова. — У 19 років вийшла заміж, народила 5 дітей — троє доньок і двох синів, і всією сім’єю ми переїхали у великий будинок біля Марганця. Там у 2008 році народилася наша молодша сестричка. Ще вагітною нею, мама разом із батьком вирішили, що хотіли б виховувати прийомних дітей. Навіть не знаємо, що спричинило це, можливо, віра і бажання змінювати цей світ на краще. На сімейній раді ініціативу батьків ми підтримали і вони взяли з дитячого будинку шістьох хлопчиків. Усі вони були досить важкими дітьми. Їм було від 11 років, у кожного психологічна травма минулого. Так ми набули статусу дитячого будинку сімейного типу. Мама Ольга всю себе присвятила сім’ї, вона жила нею.
У 2015 році чоловік Ольги Семидьянової пішов добровольцем до батальйону ДУК «Правий сектор», незабаром запропонував своїй дружині приєднатися.
— Вона була на стрільбищі, освоїла військову справу, зайнялася цим і вирішила залишитися. За нею поїхала і я, де й зустріла свого чоловіка – теж військовослужбовця, – додає інша дочка загиблої Юлія Волкова. — Оскільки 1 березня 2016 року Збройні Сили України офіційно підписали контракт із батальйоном «Айдар», ми разом із мамою вирішили приєднатися. Щоправда, нам запропонували такі посади: мені кухаря, а мамі бути швачком. Втім, це тільки так вважалося за документами, адже вона була на передовій та рятувала поранених як бойовий медик у третій штурмовій роті. Лише за два роки до батальйону приїхали фахівці, і таким чином мама отримувала необхідні медичні знання, щоб офіційно обіймати цю посаду.
За мужність, героїзм, професіоналізм вона здобула чимало нагород. Остання – орден “Честь і слава”, вона так нею пишалася. Ви знаєте, мама практично не покидала гарячі крапки, бо найбільше хотіла допомагати людям, щоправда, багатьох друзів її війна та забрала. У 2019 році на день народження мами окупанти обстріляли їхні позиції. На щастя, всіх врятувало те, що разом із побратимами встигли сховатися в інший бліндаж. Але через пожежу в неї згоріли всі документи та речі. Пам’ятаю, як мама набрала мене та попросила, щоб я не злилася, оскільки серед цих речей був і мій ноутбук. Але я заспокоїла її, адже людські життя дорожчі, ніж якісь речі. Щоразу, коли мама їхала і прощалася, вона повторювала: «Якщо ми не будемо там, вони прийдуть у наші будинки». Що й сталося…
Померла Ольга Семидьянова 3 березня на рубежі Донецької та Запорізької областей. Рідні зізнаються, що смерть вона передчувала. Оскільки за кілька годин до того відправила через знайомих рюкзак із речами та написала дітям, що дуже їх дуже любить та їде у гарячу точку… Більше на зв’язок не виходила.
— Під час бою наші військові відступали, і комбат дав завдання відправити всіх жінок із передової трохи далі, але мама відмовилася, — продовжує Юлія Волкова. — Мовляв, до останнього залишиться зі своїми побратимами та ротою. На жаль, сили у противника перевищували за кількістю. Мама була одягнена в бронежилет, каску. Вона до останнього рятувала бійців, хоч їх і вбили прокляті окупанти. Вони били із танків, стріляла піхота. Маму вбили зі стрілецької зброї. Вона загинула не відразу, а від втрати крові, отримавши тяжке поранення у живіт. У нас є фотографії з місця загибелі, але через тяжкі бої ми досі не можемо поховати маму. Проте робимо все, щоб якнайшвидше це зробити, хоча у військкоматі нам не йдуть на зустріч. Постійно молимося за неї і дякуємо, що Бог нам послав її.
— Вона для нас стала прикладом патріотизму та любові до своєї землі, — каже Юлія.. — Це завдяки їй наш старший брат теж пішов на фронт, а зараз у територіальній обороні. Моя інша сестра також захищала Україну добровольцем. Молодший брат служить з 2019 року на контракті та захищає Харків. Ще одна сестричка служить у поліції у Запоріжжі. А наймолодша проживає разом зі мною, тепер я відповідатиму за неї. Папа служить у територіальній обороні, йому дуже важко, але має освіту психолога, і він намагається нас тримати в тонусі і зберігати спокій. Єдина втіха – мама таки дочекалася своєї першої внучки Софійки, якій ось-ось виповниться півроку. І з дня на день старшого сина теж народиться донька, яку бабуся вже ніколи не візьме на руки. Наша мама варта того, щоб її пам’ятали, щоб про неї складали пісні. За безліч справ, які вона зробила, за сльози, які пролила, за подаровані нею посмішки.
Шукайте деталі в групі Facebook