Інтерв’ю з Іриною Михайловою-Лимешко, дружиною «атовця» Геннадія Лимешка, незаконно засудженого в Росії до 8-ми років «зони».
Ця молода жінка з Сокаля на Львівщині – одна з тих, кого ніяк не почують в офісі президента. Мова не про всі майже 40 мільйонів громадян країни, а про родичів українців, яких тримають в полоні «Л/ДНР» та Росія. Дружини, матері, діти наших ув’язнених – тих, хто втрапили за грати саме за свою патріотичну позицію. Цих людей влада вже не раз обіцяла включити до списків на обмін полоненими, але далі обіцянок справа не зрушилася.
Чоловік Ірини, 27-річний Геннадій Лимешко – воїн АТО у складі батальйону «Правий сектор». Був викрадений росіянами в Криму ще три роки тому. Відтоді, крім часу, минули багато: грошей, посадовців, адвокатів…
З його дружиною ми спілкувалися онлайн – про «не піарні» залаштунки визволення політв’язнів і незрозумілу поведінку представників української держави. Час від часу до розмови «приєднувалася» маленька донька подружжя, Аня, – коли заарештували батька, їй було сім місяців. Під час інтерв’ю Ірина трималася спокійно, і лише іноді в її голосі з’являлися обурені інтонації – коли коментувала російсько-українські обміни бранцями.
– Ви з чоловіком познайомилися на війні?
– Зустрілися в 2016 році, у 8-му добровольчому батальйоні «Правого сектору» «Аратта». Я тоді навчалася на другому курсі Львівсього медінституту і під час канікул їздила в зону АТО парамедиком. Гена там служив у роті розвідки.
– А потім ви опинилися на відстані одне від одного. Як він потрапив у полон?
– Це сталося 12 серпня 2017-го в місті Судак на території окупованого Криму. Туди поїхав по роботі, був затриманий ФСБ. Сказали, що ніби-то збирався підірвати лінію електропередач в Судаку і в такий спосіб влаштувати міні-теракт.
– Чому Геннадій поїхав до Криму?
– Коли в нас народилася донька, звільнився з військової служби за контрактом. В Криму йому запропонували працю, цивільну. Звичайно, це було помилкою і, звичайно, я була проти. Лише уявити: учасник бойових дій їде на окуповану територію. В Російській Федерації напевне мають список всіх учасників АТО… Гена у відповідь віджартовувався, радив не думати про погане.
Про затримання чоловіка дізналася по телебаченню, вже не згадаю, який саме то був канал. В сюжеті йшлося, що в Росії спіймали «українського шпигуна-диверсанта, в нього знайшли дві тротилові шашки і гранату». Хоч відомо, що жодної вибухівки під час перетину кордону в нього не було, те саме підтвердили й наші прикордонні служби. В статті, яку йому інкримінували, йшлося про «змову групи осіб за участю представників СБУ».
Вже потім, коли в нас з’явилася можливість поговорити, розповів, як його схопили. Це було близько 20-ї вечора, хоч на дворі – ще світло. Гена йшов по вулиці, прогулювався. Під’їхав чорний мікро-автобус, звідти вистрибнули кілька молодиків спортивної статури, обличчя сховані шапками-«балаклавами». Мого чоловіка схопили, закинули до середини, там почали бити. При цьому казали, що знають, хто він і де воював. Відтак повезли «на підвал». В приміщення, де раніше була СБУ, зараз його зайняли ефеесбешники. Там побої продовжилися. Прикладали зброю до обличчя, катували струмом, погрожували розправою з сім’єю. Мені, до речі, теж не раз надходили погрози через соцмережі. Приходили повідомлення, що «ми вашего мужа убйом» з якихось «лівих» сторінок, що одразу ж видалялися.
Після підвалу Гену привезли у щось схоже чи то на кар’єр, чи на лісосмугу – для відео-зйомок. Поклали обличчям до землі. Ефеесбешники зі своєї сумки переклали йому до рюкзака тротилові шашки та гранату, один сказав іншому ввімкнути камеру. І почали «працювати на кадр»: ось ми, мовляв, по гарячих слідах схопили українського диверсанта. З їхніх слів виходило, що Гена збирався… ручною пилою зрізати бетонний стовп. Для такого, мабуть, йому цілий рік знадобився б.
– «Умом Росію не понять».
– Ну, і щодо вибухівки – я трохи орієнтуюся в її розривній силі. Одна граната просто ніяк не спроможна підірвати величезного бетонного стовпа. А Гена, нагадую, «мав підірвати» усю лінію електропередач – «за наказом СБУ». Яка достеменно протяжність тих ліній, не знаю, але це десь 10 чи 20 км. Тож треба було, мабуть, цілий вагон боєприпасів, щоб це зробити?
– За час ув’язнення, скільки разів змогли поспілкуватися з чоловіком?
– Відразу ж після затримання було декілька – з допомогою адвоката. Тепер, коли його перевезли в колонію #6 в Ставропольському краї, загального режиму – лише листування або телефонні дзвінки. Зона – на хуторі Дидимкін (приміщення для в’язнів зони – це так звані «саманні будівлі», матеріал для них – глина, змішана з соломою. Навіть згідно з російським законодавством, ці споруди можна експлуатувати не довше 25 років. Тим часом, як зоні вже – 55 – ред., https://an-babushkin.livejournal.com/112609.html). Але дзвінки рідко бувають, їх дозволяють 1 чи 2 рази на місяць. Поки був у Криму в СІЗО, взагалі забороняли телефонувати.
– Які умови утримання в колонії?
– Бараки на 10-20 чоловік. Їжа, звичайно, жахлива, якась однорідна маса невідомо, з чого. Водопостачання в бараку Гени нема, миються трохи не надворі. Час від часу перекидаємо йому кошти на картку. Український консул в Ростові Тарас Малашевський відвідує чоловіка приблизно раз на два місяці, кладе йому гроші на рахунок, або привозить якісь продукти.
Ще чоловік розповідав, що він та інші хлопці з України на зоні отримують багато листівок з Америки та Канади, пишуть незнайомі люди з діаспори, висловлюють підтримку. Це для полонених дуже важливо, вони щиро вдячні – як і їхні сім’ї.
– Як допомагає держава Вашій родині, поки її годувальник – в полоні?
– Минулого року виплатили 100 000 грн., щоправда, не одразу і не без скандалів. Тобто, є закон про ці кошти, але держава не дуже хоче їх виділяти. Це не лише мій випадок, така ж історія – в багатьох родин політв’язнів. Але, все ж таки, отримали.
Що стосується адвоката, то його держава не надавала, хоч я кілька разів письмово зверталася з цього приводу. Як мені сказали, не мають права направляти ні наших адвокатів, ні навіть консула на територію окупованого Криму.
– Чогось не розумію… Україна ж не визнає Крим територією Росії.
– Так, Україна вважає його своєю територією. Але українські адвокати туди не їздять. Наш був від Кримської правозахисної групи, допомагали тамтешні українські організації – «Крим-SOS», «Медійні ініціативи». Вони наймали чоловікові адвоката і оплачували його послуги. Що кажуть наші консули: так, Крим – це Україна, але судові засідання, документація – все це ведеться російською мовою і не має юридичної сили з точки зору українського законодавства.
– І виходить, що саме українські громадяни потерпають від такого «дотримання букви закону».
– Вже, коли Гену після суду відправили в колонію… Одна поїздка туди адвоката коштує приблизно 1000 доларів. Скажімо, мені потрібен був підпис чоловіка на одному папері, тоді ми платили 10000 гривень за подорож юриста. Це не той, що знає справу, просто має доступ – поїхав і привіз підпис. А коли йдеться про адвокатів, які працюють з МЗС, це мені родичі інших в’язнів повідомляли – там просто страшні суми.
– Що говорили державні структури про внесення Вашого чоловіка до списків на обмін?
– Неодноразово спілкувалася з Уповноваженою з прав людини Людмилою Денісовою, з секретаріатом адміністрації президента – це ще за Порошенка було – потім вже за Зеленського. Зараз говорю про список тих, хто ув’язнені в Криму й Росії, серед них – 85-90 кримські татари – всіх разом близько 120-130 осіб. Цей список постійно змінюється; наприклад, хтось виходить на волю, відбувши увесь термін. А по Донбасу – там зовсім інша справа.
Коли ще минулого року була «нормандська зустріч», говорили про три етапи обміну. До першого включили моряків і – можливо, не маю права так говорити, але найбільш «розпіарених» політв’язнів – як Сєнцов, Балух, Гриб. Батько останнього працює в міністерстві (з питань тимчасово окупованих територій та внутрішньо переміщених осіб України – ред.). Я справді рада за цих людей, але тоді визволяли найбільш популярних, так би мовити. А менше відомих, які теж були в списках – ні. Обміняли моряків – хоч їх мали й без обміну відпустити, згідно з рішенням військового трибуналу, а наших знову залишили. Другий етап – це, кого на Донбасі тримали, перед Новим роком, а березень-квітень, як нам обіцяли – повернуть полонених, що в Росії та Криму.
І ось дивимося по телебаченню: знову відбувся обмін. На Донбасі. Україні, в тому числі, передали й злочинців. Як же так?! Одне діло, коли просять про екстрадицію: скажімо, людина скоїла злочин на Донбасі, вкрала чи вбила, і хоче сидіти в Україні – добре, хай її сюди привозять, але не обміном полонених! Наші спецслужби віддають ефеесбешників, сєпарів, а ми їх вимінюємо, вибачте, на невідомо, кого. Нехай їх повертають, будь ласка, але не обмінюють!
– Який вирок у Геннадія?
– Дали вісім років у колонії, стаття 222-а, ч.1, і 223-я – «незаконне виготовлення вибухонебезпечних речовин, їхнє перезення, змова з групою осіб». Звичайно, ми подавали на апеляцію – безуспішно.
– Коли зверталися з приводу обміну до офісу В.Зеленського – якою була відповідь?
– З офісу президента не було жодної. Недавно по радіо виступав міністр закордонних справ Д. Кулеба, я теж в прямому ефірі звернулася до нього з цим запитанням. Сказав, що під час чергової нормандської зустрічі 30 квітня «будуть домовлятися». Хоч я в цьому дуже сумніваюся. Коли спитала конкретно про обмін, сказав, що «не можемо вас наразі обнадіювати, але ми працюємо». Ось і вся відповідь.
Писати почала одразу ж після затримання чоловіка – і до СБУ, і до офісу президента. Майже рік від усіх листів та зустрічей, а їх було чимало, результат був нульовим. Поки не зустрілася з колишнім міністром закордонних справ П. Клімкіним. Він і ще комісія, що займалася політв’язнями, внесли мого чоловіка до списків на обмін. До того на мене в різних інстанціях дивилися і казали: ми не знаємо, хто це і що це – ваш чоловік.
Але й сьогодні є багато наших людей в полоні, про яких держава не знає і навіть не хоче дізнаватися! Не розумію, чому. Може, не має змоги. Бо досі, хоч і довго вже війна з Росією, відсутня структура, яка би переймалася тільки полоненими. Займаються цим питанням і СБУ, й МЗС, і різні уповноважені, депутати та об’єднання. Але так і не створено єдиної організації, чиєю компетенцією було б саме визволення в’язнів. Щоб контролювала списки, фіксувала затримання тощо. Щоб туди увійшла людина на посаді з СБУ, хтось прокуратури, консульських відділень МЗС, які орієнтуються в юридичних моментах, громадських організацій. Досі, як розумію, такої комісії чи комітету не створено – скільки ми, родичі полонених, не просили й не пікетували.
Звичайно, ми координуємо зусилля, створили сайт «Об’єднання родичів політвязнів Кремля» https://www.relativespp.org/, групи в соцмережах. Там вказані реквізити для допомоги – бо не всі сьогодні мають можливість переслати рідній людині в полоні посилку чи бодай купити продуктів.
– Ваша донька вже розуміє, чому тата нема поруч?
– На своєму дитячому рівні усвідомлює, що тато – далеко. Я пояснюю: це тому, що його забрали погані дядьки. Не можу сказати їй, наприклад, що чоловік десь поїхав на заробітки, бо не знаю, скільки ще триватиме його відсутність. А якщо йому доведеться відсидіти весь термін? Не хочу, щоб потім дитина запитувала мене, чому їй брехала.
Людмила Пустельник, Global Village
Шукайте деталі в групі Facebook